На зустріч любові - Софія Кривцова

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сон був поверхневим і тривожним: то Ігор стояв переді мною з вибаченнями, то все повторювалося знову і знову. Лежачи на дивані в Рити, я дивилася на стелю і не знала, чи правильно зробила, погодившись на зустріч із ним.

— Що він сказав? — запитала Рита, коли я ввійшла на кухню. Вона вже сиділа з кавою, а на столі лежав недопалений круасан, який вона явно гризла від хвилювання.

— Що хоче все повернути, — коротко відповіла я, відкриваючи холодильник.

— І ти? — її очі звузилися.

— Поки що нічого. Він сказав, що хоче довести, що змінився.

— Хм, — Рита задумалася, стукаючи пальцем по чашці. — Це буде цікаво.

Я знала, що вона на моєму боці, але її скепсис змусив мене засумніватися. Чи варто було взагалі давати йому цей шанс?

День тягнувся повільно. Ігор не дзвонив, не писав, але я знала, що ми маємо зустрітися. Із цим дивним очікуванням я вирішила піти прогулятися. Вулички міста були заповнені людьми, які спішили у своїх справах, але я відчувала себе самотньою серед натовпу.

На кутку кав'ярні я побачила його. Ігор стояв, тримаючи в руці паперовий стаканчик, і розглядав вітрину. Коли я наблизилася, він підняв очі і побачив мене.

— Привіт, — сказав він із усмішкою, простягаючи мені стаканчик із кавою. — Я пам’ятаю, ти любиш з карамеллю.

— Привіт, — я взяла каву, хоч і відчула, як всередині наростає хвиля емоцій.

— Готова прогулятися? — запитав він, ніби ми бачилися кожного дня.

— Думаю, так, — зітхнула я.

Ми рушили разом, мовчки крокуючи вулицями. Я спостерігала за тим, як він час від часу дивиться на мене, але не зважується щось сказати.

— Чому ти вирішив, що зможеш усе виправити? — раптом запитала я, і він зупинився.

— Бо я зрозумів, що втратив найдорожче, — відповів він, дивлячись мені прямо в очі. — Я був ідіотом, Аліно. І зараз намагаюся знайти хоч якусь можливість виправити це.

Його слова були щирими, але я все ще не могла дозволити собі вірити.

-Це не просто Ігоре,довіряти тій людині, яка покинула тебе.

— Я знаю. Тому я тут. Не для того, щоб змусити тебе все забути, а для того, щоб почати знову.

Його голос звучав переконливо, але в мені прокидалися спогади.

— Почати знову? — іронічно усміхнулася я. — А що, якщо в мене більше немає сил?

— Аліно, — він торкнувся моєї руки, змушуючи мене подивитися на нього, — ти сильніша, ніж думаєш. Я знаю, що завдав тобі болю, але дозволь мені хоча б спробувати.

Я не знала, що відповісти. Мої думки билися, як хвилі об скелі.

— Добре, — нарешті сказала я. — Але це останній шанс, Ігоре. Один крок убік — і це кінець.

— Я не підведу тебе, — відповів він, і в його голосі була така впевненість, що я майже повірила.

Ми продовжили йти, але тепер відчуття було зовсім іншим. Ніби ми обидва знайшли невеличкий промінь надії серед темряви.

Коли ми дійшли до невеликої лавочки біля парку, я сіла, а він встав поруч, схрестивши руки на грудях.

— Чому ти вирішила дати мені шанс? — несподівано запитав він.

Я подивилася на нього і відповіла:

— Бо я хочу побачити, чи здатна людина справді змінитися.

Його погляд затримався на мені, і він посміхнувся.

— Ти не пошкодуєш, — сказав він із впевненістю, яка водночас лякала і притягувала.

І, зізнаюся, я хотіла вірити. Але щось у його очах змусило мене запитати себе: чи готова я до правди, яку він, можливо, приховує?