Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

— Скажи мені, я навіщо тобі дав кредитку? — починає Богдан чи не з порога.

— В якому сенсі?

— Чому Ліка поїхала купувати тобі шмотки?

— Що? — ошелешено перепитую, починаючи ненавидіти її. — Це вона тобі сказала?

— Звісно ні, — втомлено видихає Богдан. — Я її навіть не питав.

Він сідає в крісло, відкорковує пляшку з бурштиновою рідиною і плескає собі в келих.

— Ліка, вона… безпечна. Не розуміє всієї суті перебування тут. Для неї це — розвага. І вона вирішила, що може виїжджати. Ти могла з нею поговорити?

— Вона сказала, що ти їй дозволив залишати будинок. Звідки мені було знати, що це не так?

— Звідти, що вона так само дорога мені, як і ти. Ліка — матір мого сина. Невже ти справді думаєш, що я міг зачинити тебе і спокійно дозволити їй гуляти?

Я не знаю, що відчуваю в цю мить. Просто стою, ошелешено дивлюся на коханого чоловіка й не розумію, чому взагалі він вирішив висловити все це мені. Чому тут, поруч зі мною, точно так само не стоїть Ліка з опущеною головою й поясненнями. Вона не неповнолітня дитина, щоб я за нею доглядала. І вже тим паче мені абсолютно немає діла до того, куди й навіщо вона їздить. Ось якби вона взяла Ромку, я б подзвонила Богдану обов’язково, а так… у неї своя голова на плечах є, нехай і безпечна.

— З чого ти взагалі взяв, що можеш звинувачувати мене в тому, що твоя дружина не дружить із головою й не розуміє елементарних речей? Я просила тебе допомогти мені, але я не збираюся вислуховувати ці принизливі розмови. Ліка доросла жінка — питай із неї.

— Я не намагаюся тебе принизити, — відрізає він. — Я хочу, щоб ти зрозуміла. Ви тут, тому що вам загрожує небезпека. Ліка цього не розуміє. Я не можу їй пояснити, тому що, як ти бачиш, вона мене не чує. І не слухає.

— І що ти пропонуєш? — з іронією помічаю я. — Доглядати за нею, як за дитиною?

— Дзвонити мені. Я з нею вже поговорив із приводу від’їздів. Вона обіцяла, що це більше не повториться, але доглянь за нею, умов не їхати. Скажи, який Ігор, зрештою.

Я ледве стримуюся від того, щоб не обхопити себе руками, інстинктивно захищаючись від нього. Не розумію, чому маю наглядати за дорослою самодостатньою жінкою. Хоча ні… розумію. Тому що Богдан вплутався у все це заради мене. Можливо, не тільки заради мене, адже в конкуренти до Ігоря він пішов задовго до того, що сталося.

— Ти мене слухаєш?

— Слухаю, — киваю. — І я не буду тобі капати про її пересування. Поговорю з нею, спробую пояснити, але це все… ти взагалі розумієш, про що просиш?

— Прошу вберегти матір моєї дитини від помсти твого колишнього чоловіка.

Напевно, він має рацію… і від цього, якщо чесно, тільки гірше. Я розумію, що Ліка дійсно трохи безпечна. Це було зрозуміло ще з того дня, коли вона залишила сина на сусідку, а сама пішла. Та й у залежність від заборонених препаратів вона потрапляла. Розумію бажання Богдана її захистити, адже вона яка-не-яка, а матір. Але я ж не зобов’язана. Я взагалі усвідомлюючи, що вона так само любить його, як і я, відчуваю дикі, пекучі ревнощі. Не тому, що вона мені конкурентка. Скоріше ні, ніж так, але все ж я розумію, що Ліка набагато краще підходить Богдану.

— Добре, — ціджу крізь зуби. — Якщо це все, я можу йти?

Не чекаючи відповіді, розвертаюся, щоб залишити кабінет.

— Я тебе образив? — звучить зовсім близько.

Я й не чула, як він підвівся, так сподівалася піти непоміченою.

— Які образи, — кажу, ковтаючи сльози. — Ти маєш рацію. Ігор може їй завдати шкоди.

— Лєро… — він бере мене за руку.

Ніжно, обережно перехоплює за кисть і розвертає до себе.

З рваного видиху розумію, що келих, випитий в моїй присутності, був явно не першим. Богдан неабияк набрався і виною всьому, цілком можливо, Ігор.

— Я піду, — белькочу, уникаючи зустрічі з його поглядом.

— Я тебе образив…

— Ні, але…

— Але?

— Я не можу вдавати, що найкраща подруга з твоєю Лікою. Тому що ні чорта це не так, — вичавлюю, вирішуючи не тримати це в собі. — Не так, зрозумів? Вона вибачилася переді мною, білизну подарувала, плаття привезла, сказала, що шкодує й навіть із сином дозволила грати, а я… я думаю, як було б добре, якби не було її взагалі!

Я прикушую язика, розуміючи, що перегнула. Одна справа сказати чоловіку, що ревнуєш, а інше — повідомити, що понад усе бажаєш зникнення матері його дитини.