Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Лєра

Після того, що сталося, я півночі лежу, дивлячись у стелю. Думки випаровуються одна за одною, я тремчу від холоду, хоча в кімнаті кондиціонер на двадцять п’ять градусів. Між нами з Богданом була близькість. Те, чого я хотіла, але зараз чомусь від цього тільки гидко.

Напевно, тому що після цього я швидко втекла до себе в кімнату, а він навіть не спробував мене наздогнати. Поговорити так і не вдалося. Власне, як і заснути.

Я з великими труднощами забулася сном ближче до ранку, а тому прокинулася в обід і вирішила не виходити з кімнати. Ненавиділа себе за те, що сталося, і почувалася винною перед Лікою. Я чомусь думала, що варто мені вийти, вона все зрозуміє й миттю звинуватить мене в падінні. Скаже, наскільки я нікчемна й аморальна.

Втім… Ліка про те, що сталося, не знала. Я розумію це після наполегливого стуку в мої двері й адресованої мені усмішки.

— Привіт, — каже Ліка. — Мені знову поїхати потрібно. Посидиш із Ромкою?

Я здивовано плескаю віями, а за хвилину запитую:

— Куди ти зібралася?

Згадую про прохання Богдана поговорити з нею про від’їзди.

— Мені потрібно в магазин, — Ліка усміхається. — Богдан дозволив.

Я хитаю головою, впускаю її всередину й саджаю на диван.

— Послухай…

— Не хочу я нічого слухати, — вперто заявляє вона. — Мені Богдан учора все виказав. Я безвідповідальна, дурна, ненормальна, бо не хочу сидіти в домі. А я не хочу, Лєра. Навіщо це мені?

— Тому що мій колишній чоловік чудовисько. Ти маєш бути тут разом зі мною й Ромою, інакше він дістанеться до тебе.

— Та не потрібна йому я, — регоче Ліка. — Йому ти потрібна. Або Рома. Мене ніхто чіпати не буде.

Після провальних спроб хоч щось пояснити Ліці, втрачаю всяку надію, але вона раптом погоджується і йде з моєї спальні. Я видихаю. Приймаю душ, приводжу себе до ладу і спускаюся, щоб поснідати, хоча судячи з часу на годиннику — пообідати. Уже майже третя.

На кухні зустрічаю няню, найняту, щоб допомагати Ліці, й Рому, який наминає суп.

— Привіт, — усміхаюся дитині. — Як справи? Смачний? — киваю на тарілку.

Він киває й щось радісно торохтить по-своєму. Я ж зворушливо усміхаюся й дістаю з холодильника йогурт і фрукти. Беру гранола з полиці над мийкою. Для сніданку пізно, але я більше нічого не хочу. Не впевнена, що й це мені полізе.

— Валеріє, — до мене звертається няня. — Анжеліка не сказала, о котрій прийде, ви не могли б подзвонити їй і уточнити?

Я застигаю. Дивлюся на няню здивованими очима, а потім розумію, що ні чорта Ліка мене не слухала. Просто зробила те, що їй вигідно. Набравшись терпіння і зробивши глибокий вдих, кажу Тамарі, що обов’язково подзвоню, а сама виходжу з кухні, щоб набрати Богдана. Я казала, що не буду докладати, але Ліка, по суті, втекла з дому, а не пішла з мого відома.

— Слухаю.

— Ліка пішла.

— Куди пішла?

— Звідки я знаю? Вона приходила до мене, просила залишитися з Ромою. Я поговорила з нею, як ти й просив, а коли спустилася на кухню, дізналася, що вона поїхала.

— Твою матір…

Після цих слів Богдан вимикається, а я все ж повертаюся на кухню й запихаю у себе яблуко і йогурт. Більше однаково не з’їм. Хоч це.

Забираю в няні Ромку і йду з ним у дитячу, розкладаю іграшки, дістаю книжки. Буду його розважати, поки горе-матуся десь вештається. Чому їй не сидиться тут, не розумію. Може, не в змозі вона під замком провести й дня, їй потрібно пожвавлення. Здається, такі люди існують. Не можуть вони без спілкування. Так сюди б подружок запросила.

Втім, думати про Ліку припиняю. Вона доросла дівчинка, точно зможе з усім розібратися сама. Ось нехай і починає. А я буду сидіти з Ромкою, який як і раніше тягнеться до мене і з зацікавленням збирає конструктор.

За іграми з дитиною я не відразу помічаю білий конверт біля дверей. Просто якось різко бачу, що він там лежить. Присуваюся ближче, беру його в руки, розгортаю. Там усього два речення:

«Ліка в мене. Якщо хочеш побачити її живою, подзвони на цей номер…»

Я гучно ковтаю, озираюся на всі боки. Розумію, що це записка від Ігоря і він вимагає, щоб я йому подзвонила. Я навіть за телефон беруся, щоб набрати номер, але в останню мить дзвоню Богдану. Змальовую ситуацію у двох словах. Він просить нікуди не дзвонити, а за п’ять хвилин після розмови поруч із дитячою з’являється двоє охоронців, які лякають своєю присутністю.

Не знаю, кому Богдан може довіряти й чи надійні вони люди. Я чомусь боюся всіх у цьому будинку, у підкинутій записці підозрювати можна будь-кого, навіть люб’язну Тамару.

Я розумію, що не можу думати ні про що інше, крім записки. Перечитую її раз по раз, а потім рву на шматочки й викидаю у вікно. Не збираюся я нікуди дзвонити! Богдан точно знає, що робить. Я в цьому впевнена.

Ближче до вечора я годую Ромку і віддаю його няні, щоб вона поклала його спати. Чекаю Богдана майже до півночі, але його немає. І Ліки теж. Вона не з’являється, хоча я чомусь подумала, що записка — жарт. Не думав же Ігор справді, що я буду хвилюватися за колишню дружину Богдана.