Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

цей обов’язок, було занадто важко, і вона не закінчила фрази. Я ж продовжував найніжнішим тоном: «Значить, правда, що ви тікали від мене?» – «Від’їзд мій був потрібен». – «Значить, правда, що ви проганяєте мене від себе?» – «Так потрібно». – «І назавжди?» – «Я мушу це зробити». Немає потреби говорити вам, що протягом цього короткого діалогу голос закоханої недоторки звучав пригнічено, а очі на мене не підводилися. Тоді я, вирішивши, що потрібно внести деяке пожвавлення в цю тягучу сцену, з обуреним виглядом підвівся і мовив: «Ваша твердість повертає мені мою. Нехай буде так, добродійко, ми розлучимося; розлука наша буде навіть більшою, ніж ви гадаєте, і ви зможете скільки завгодно радіти справі рук своїх». Дещо здивована докором, що звучав у моєму голосі, вона намагалася заперечити: «Рішення, вами прийняте…» – почала вона. «Воно лише наслідок мого відчаю, – гарячковито перервав я її. – Ви побажали, щоб я став нещасним, і я доведу вам, що це вдалося вам більше, ніж ви розраховували». – «Я хочу вашого щастя», – відповіла вона. І тремтіння в її голосі видавало досить сильне хвилювання. Тут я кинувся перед нею на коліна і скрикнув трагічним голосом, який вам добре знайомий: «Ах, жорстока, чи може бути для мене щастя, якщо ви його не поділяєте? Як можу я знайти його далеко від вас? Ні, ніколи, ніколи!» Признаюся, що, зайшовши так далеко, я дуже розраховував, що мені допоможуть сльози, але чи тому, що я не зумів досить напружити себе, чи тому тільки, що занадто напружено і невпинно стежив за кожним своїм рухом, – розридатися мені не вдалося.

На щастя, я згадав, що, коли хочеш підкорити жінку, будь-який засіб добрий, і досить викликати в ній подив яким-небудь сильним поривом, аби справити глибоке і вигідне враження. І ось за браком чутливості я вирішив удатися до залякування. З цією метою я і продовжував, змінивши тільки звук голосу, але залишаючись у попередній позі: «Тут, біля ваших ніг, присягаюсь: або матиму вас, або помру!» Коли я вимовляв ці останні слова, погляди наші зустрілися. Не знаю, що ця боязка особа побачила або уявила, що побачила в моїх очах, але вона з переляканим виглядом підхопилася з місця і вирвалася з моїх рук, що вже обвили її. Щоправда, я й не намагавсь її утримати, оскільки неодноразово помічав, що сцени відчаю, які розігруються занадто палко, стають, затягуючись, смішними або ж вимагають уже справді трагічного результату, до чого я зовсім не прагнув. Проте, поки вона вислизала з моїх рук, я пробурмотів зловісним шепотом, але так, щоб вона могла мене розчути: «Отже, значить, смерть!»

Потім я підвівся і, замовкнувши, почав кидати на неї дикі погляди, які хоч і здавалися безумними, але насправді не втратили ні зіркості, ні уважності. Її невпевнені рухи, важке дихання, судомне скорочення всіх м’язів, тремтячі піднесені руки – все доволі явно доводило, що я домігся бажаної дії. Але оскільки в любовних справах усе здійснюється лише на дуже близькій відстані, ми ж були досить далеко одне від одного, потрібно було передусім зближуватися. З цією метою я якомога швидше постарався набути уявного спокою і тим самим стримати виявлення свого шаленства, не послабляючи, одначе, враження, яке воно мало справляти.

Перехід мій був такий: «Я дуже нещасний. Я хотів жити для вашого щастя – і порушив його. Я приношу себе в жертву заради вашого душевного спокою – і знову ж таки бентежу його». Потім, зі спокоєм, але явно удаваним, я мовив: «Пробачте, добродійко, я так не звик до бурхливих виявів пристрасті, що погано вмію їх приборкувати. Якщо мені не слід було віддаватися так несамовитому пориву, візьміть до уваги, що це востаннє. Ах, заспокойтеся, заклинаю вас, заспокойтеся!..». І під час цієї досить довгої промови я непомітно наближався. «Якщо ви хочете, щоб я заспокоїлася, – відповіла схвильована спокусниця, – то й самі тримайтеся спокійніше». – «Добре, обіцяю вам це, – відповів я і додав тихшим голосом: – Доведеться зробити над собою велике зусилля, але в усякому разі – ненадовго. Проте, – продовжував я з таким виглядом, немов спохопився, – я прийшов, аби повернути вам листи, чи не так? Заради Бога, звольте прийняти їх од мене. Мені залишається принести цю останню болісну жертву, не залишайте в мене нічого, що могло б ослабити мою мужність». І, вийнявши з кишені дорогоцінний пакет, я сказав: «Ось вони, ці обманні запевнення у вашій дружбі! Вони ще прив’язували мене до життя; візьміть їх назад і значить, самі дайте знак, який нас із вами навіки розлучить…».

Тут несміла кохана остаточно піддалася ніжному занепокоєнню: «Але, пане де Вальмон, що з вами? Що ви хочете сказати? Хіба ви чините не зі своєї доброї волі? Хіба ви не прийняли цілком обдумане рішення? І хіба не роздуми ваші змусили вас же схвалити той вихід, який мені підказало почуття обов’язку?» – «Так, – сказав я, – і цей вихід визначив рішення, прийняте мною». – «Яке ж?» – «Єдине, яке може не лише розлучити мене з вами, але й покласти край моїм мукам». – «Але скажіть же мені, на що ви зважилися?». Тут я схопив її в обійми, причому вона не вчинила ані найменшого опору. Таке повне забуття пристойності показало мені, як глибоко і сильно вона схвильована. «Обожнювана, – сказав я, ризикнувши висловити захопленість, – ви не уявляєте собі, яка моя любов до вас; ви ніколи не дізнаєтеся, до якої міри я обожнював вас і наскільки почуття це було мені дорожче за моє життя! Нехай протечуть дні ваші блаженно і мирно! Нехай прикрасяться вони всім тим щастям, якого ви мене позбавили! Винагородіть же це щиросерде побажання хоч одним знаком жалю, хоч однією сльозинкою, і вірте, що остання принесена мною жертва не буде найтяжчою моєму серцю. Прощавайте…». Кажучи все це, я відчував, як несамовито билось її серце, помічав, як вона мінилася на обличчі, а головне – бачив, як сльози душать її, падаючи з очей важкими краплями.

Тільки тут я вирішив удати, що остаточно йду. «Ні, вислухайте, що я вам скажу», – гаряче мовила вона, з силою утримуючи мене. «Пустіть мене», – відповів я. «Ви мене вислухаєте, я так хочу». – «Я мушу тікати від вас, мушу!» – «Ні!» – закричала вона, і при цьому останньому слові кинулась, або, вірніше, впала непритомна в мої обійми. Оскільки я ще сумнівався в такому великому успіху, то зобразив надзвичайний переляк; але, продовжуючи прикидатися переляканим, вів її або ніс до місця, заздалегідь обраного як арена моєї