БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

Європейська цивілізація привчила нас до того, що є Я, що є суб’єкт.

Мені, суб’єктові, протистоїть світ, який є об’єктом моїх суб’єктивних усього там.

Щастя обов’язкової вільності вимагає відвороту голови власне з такого азимуту.

Варто бачити так:

Я мушу бути, я можу бути, я можу бути лише тоді, коли мене нема.

Нема і того, що називається світом.

Є навіть не Ми.

Є щось єдине, що не передбачає вживання займенників навіть у множині.

Поворот голови, власне той, мав би полягати в утвердженні цілості.

У стиранні меж.

В усуненні клітинної оболонки, принципу дискретності, тієї системи координат, де час розділяє нас із простором.

Всього-на-всього нема мене.

Я є світом.

Всього-на-всього нема якогось іншого світу, світ - це я.

Від усього, що відбувається в мені, залежить доля світу.

Від усього, що відбувається у світі, залежить те, як я відчуваю себе.

Бо ми - одне і те ж.

Досить лиш повернути голову.

Світ перестає бути ворожим, ніщо не загрожує нікому.

Щезають усякі небезпеки.

Мусить не проявлятися непорозуміння.

Кожен є всім, у кожному живе все.

Жодна стихія не загрожує.

Кожна стихія - це вияв мене, бо у мені - всі стихії.

Немає жодного страху, бо нема чого боятися.

Відсутні втрати і відсутня смерть.

Час не має значення.

Мета виконана ще перед тим, як була сформульована.

Можна всіма опікуватися, бо ти можеш усе зробити для себе.

Треба кимось опікуватися, щоби могти все зробити для себе.

Це світ робить щось для самого себе.

Світ усе робить для тебе, навіть якщо ти не зробив нічого для себе.

Світ не має закінчення.

Тому твоє закінчення є нескінченним.

Треба лише бути вільним настільки, щоб виконувати волю.

Треба лише виконати волю аж так, щоби стати вільним.

Замість треба можна думати хоч би.

Що означає - дай, Боже.

В чому вже сказано те, що - не дай, Господи.

Дай, Боже, бути щасливим, дай, Боже, бути вільним, дай, Боже, бути світом.

Не дай, Господи, бути собою…

Кафедра україністики краківського вокзалу

Через кілька днів ми маємо зустріч на кафедрі україністики Яґелонського університету. Не знати, чого від неї чекають краківські україністи. Правдоподібно, що чогось такого, що вони і без нас мають, або ще чогось, що їм цілком непотрібне. Найімовірніше, це нагадує ситуацію, коли хтось здалека приїжджає у власних справах до чужого міста, в якому мешкає ще дальша родина, з якою втратилися реальні контакти та передовсім відчуття спільності. Але і той хтось, і та родина почуваються зобов’язаними зустрітися - треба відвідати, треба прийняти, треба привітати, треба показати, треба розказати, треба згадати, може, потрібна якась допомога.

Звичайно, що зустріч відбудеться успішно. Всі будуть задоволені, що вона відбулася і що вже відбулася. Звичайно, що хтось буде зворушений, хтось захоплений, хтось розчарований, але нікому вона не завдасть ніякої шкоди, а навіть якось колись буде потрібною як урок, досвід чи спогад. Нам принаймні хочеться туди піти заради молодого шотландця, який вирішив вивчати українську мову в Кракові. Такий підхід до життя - без жодних раціональних причин змінити собі весь світ, вивчивши цілком дивацьку мову невідомого народу - викликає повагу (хоча і може бути свідченням того, що щось не так). Але тепер не про це йдеться.

З’ясувалося, що було б непогано принести на зустріч трохи нових українських книжок. Одного вечора нам дали знати, що пакунок із книжками передано водіям автобуса Івано-Франківськ - Краків і раненько треба його зустріти. Ми ще раз переконалися у довідці, що завтрашній автобус має прибути о сьомій годині. Щоправда, зауважила касирка, він може приїхати швидше або пізніше.

Про всяк випадок я був на вокзалі о шостій. Перевірив усі платформи і почав чекати. Вирішив не сідати, а постійно неквапливо ходити, ні на мить не втрачаючи з поля зору єдиний в’їзд для всіх автобусів. Так минуло шість годин. Тривожною була тільки перша, найдовшою - друга, третя була годиною просвітління. Аж після четвертої з’явилися легенька втома і неуважність до зовнішнього світу (що підтвердило мудрість військового закону про зміну варти щочотири години). П’ята година якось попросту випала. А шоста замість сподіваного відчаю подарувала дивовижне відчуття, що все у світі робиться правильно, хоч і день на день не схожий.

За цей час приїхало і від’їхало двісті автобусів. Своїх коханих зустріли десятки закоханих. Упилися і витверезіли гурми пиячків. Змінилися патрулі охорони, поліції, дорожньої поліції. Помер один бездомний. Затримали кількох підозрілих. Зібрався цілий загін маленьких пластунів із батьками, і ті відпровадили їх до гірського табору. Поснідали і пообідали касири та диспетчери. Кількадесят японців, німців і американців купило мапи Кракова (семеро з них, дивлячись на план, питалося в мене, як вийти з вокзалу).

П’ять різних псів по два рази покохали одну суку. Зневірена єговістка втюхала три «Вартові вежі», а хвора на рак бабця, яка з перших слів розпізнала у мені львів’яка, бо саме там народилася перед війною, назбирала дріб’язку на пачку сиґарет.

Я засмаг, трохи подорослішав і змужнів, зголоднів і перестав хотіти їсти, скурив неправдоподібно мало сиґарет, помолився за тих, про кого часто забував молитися, звик до себе, полюбив цей вокзал з усіма його людьми. Автобуса все не було, і жодні служби нічого про нього не знали. Я так хотів чекати далі. Дуже люблю, коли щось діється і відбувається, коли щось відчуваю, люблю щось знати. І давно вже не мав сильнішого переживання, ніж це чекання. Але треба було йти, бо на мене також чекали.

За годину перед вирушенням ми прийшли на вокзал разом. Приємно повертатися у близьке. Ще приємніше дарувати щось дороге. Приємно спостерігати повторення шести годин у відповідних шістьох десятках хвилин. Автобуса ніде не було, і його ніхто сьогодні не бачив. Ні в кого, однак, не виникало сумніву, що сьогодні о вісімнадцятій він вирушає від п’ятнадцятої платформи.

Щоби не доводити все це до абсурду, ми пообіцяли собі піти геть рівно о шостій. За п’ять хвилин до від’їзду автобус приїхав. Де він був цілий день, зовсім не цікавило кількох пасажирів, які з’явилися так само несподівано. Я привітався з нашим водієм і одразу ж отримав свої книжки, не треба було нічого говорити, не треба було навіть дякувати. Все ж я побажав щасливої дороги, що