БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько
Сукупність протилежних інтересів привела до того, що є в житті закономірним: усі сили повважали групу студентів (єдину, котра була неозброєна і нічого, крім споглядання флори, тут не хотіла) основним об’єктом нападу і знищення. З різних причин, вслід за різними інтересами і помилками.
Одна ніч, врешті, звела їх у одному місці. Я не можу собі уявити, що може діятися у такій тисняві. Але знаю, що таке втікати, ховатися, доганяти і вистежувати в нічних літніх горах. Коли повітря лікувальне від трав, коли не видно навіть того, на чому стоїш, коли видно лише зорі. Оскільки бачиш лише їх, то не можеш подолати переконання, що це саме вони аж так пахнуть.
Мені казали, що це був, здається, найщасливіший момент Другої світової війни. Якимись невидимими перегукуваннями вояки різних сторін узгодили, що ті, на кого тепер усі полюють, - діти, гості. Богу духа винні. Що ця земля вже сказиться, якщо прийме ще й їх.
Невідомо, як вони стримувалися до світання.
Але кажуть, що такої паради ще світ не бачив.
Коли стало ясно, коли всі побачили, як близько один від одного перебули цю ніч… Убивці, котрі захищалися від убивць, скерували дула в небо. Командири невідривно дивилися в очі ворожим командирам і на своїх найнервовіших вояків.
Студенти відтиснулися від землі, взяли свої наплічники і промарширували між арміями, все ще боячись випадкового пострілу, їм треба було додому. Армії ще ненадовго залишилися в горах. Армії, отруєні надією.
Мене запевняли, що в тому місці потому ніхто не знайшов жодної гільзи. Не було навіть з чого свищика зробити.
А всюди ж гільзи можна було збирати мішками.
3.
Саме ця пора року - два три тижні у травні, повна весна стає все коротшою - найбільше надається для плекання таких речей, як патріотизм, віра у Творця, захват. Врешті - примітивної радості існування.
Україна, земля, світ, життя прекрасні.
Я їхав через мальовничу Україну поїздом до Одеси. Досить було дивитися через вікно, щоб у одноманітності безперервної гарності бачити все, що варто побачити. Найкращий відтінок зелені, рослини в буянні, трави, квіти, бузки і бузьки.
У цю пору зеленість життєвого вибуху покриває будь-які сліди повільного розпаду і майбутньої смерті. У місцях і закапелках, де ще місяць тому панували сміття, зруби, промислові руїни й убогість занедбаних господарств, домінує зелене. Короткий час, коли видно стебла, а не те, що під, за, між ними. Щасливий час, коли безумство надживих рослин стирає сліди нашого нищівного раціоналізму.
Перебуваючи в цій красі, я робив найпростіші, найзрозуміліші речі - купався у міському морі, пив вино з однієї фляшки разом з незнайомими людьми, їв з немитих рук хліб і сир, їв немиті овочі, беручи їх митими у відкритих водоймах руками (бракувало ще скористатися короткочасною, але щирою випадковою любов’ю у пісках, уламках черепашок і серед зелених полинів…)
Аж повертаючись додому, я звернув увагу на те, що весь потяг завішаний попередженнями про небезпеку зараження вірусом атипової пневмонії, детальними інструкціями, як тепер треба жити, зважаючи на цю загрозу.
Я пригадав собі ще одну красу. Теж цієї пори. Тоді я вперше і востаннє летів літаком. Літак був не найкращий, тож летів досить низько, що було найкраще. Бо було видно все, що на землі. А оскільки летів літак (літак летів), я летів у літаку від Кавказу аж до Карпат (від Дону до Сяну), летів над морями, затоками, лиманами і гирлами, містами і ланами, заростями бузку, то було на що подивитися. Це було 2 травня 1986 року. Прилетівши додому, я дізнався, що жити треба якось інакше, як то зазвичай робиться. Що треба вважати на щось невидиме, яке не дозволяє робити найзвикліших, найпростіших, найрадісніших речей.
Примітка. Все сказане перед цим було ліричним вступом. Вступом у вірусологію.
Не хочу видаватися шаленцем, але мені видається, що я мушу публічно сказати про те, що мені видається.
Мені видається, що нарешті ми всі разом увійшли в цілком нову еру. Той розлам у часах, про який наївно говорили ще вчителі Давнього Єгипту, запевняючи в якийсь папірусний спосіб, що часи змінилися настільки радикально, що про тяглість мовити навіть не слід.
Часи змінилися саме тепер. Раптом. Перехід від ролі мисливця, яким були люди тисячоліттями і найближчими сто та десятиліттями, до ролі жертви, від переслідувача - до переслідуваного. І вся справа у вірусах. Пропоную вивчати вірусологію. Вона стає універсальною парадигмою. Способом мислення і оцінки світу, який може осмислити й оцінити те, як змінився світ у своєму найбільшому, найрадикальнішому надломі, яких ще звіку не було. Філософією співіснування з тими істотами, які спрямовуватимуть найближчим часом кожен наш крок.
Намагаючись панувати у Всесвіті, люди проґавили той момент, коли запанували ними. Ба більше: ми всі зробили все, що могли, все, що заборонено, для того, щоб перестати належати собі і Тому, хто все так добре придумав.
Тепер ми мусимо вивчати вірусологію, як уже мусили вивчати багато чого іншого. Бо саме за законами вірусології ми змушені числитися щораз більше. Вже тепер побут, поведінка, знання й інформація керуються не нашими правилами, а звичками тих, котрі поселилися в нас. Хотілося гомоцентризму - стався вірусоцентризм. Малий космос людини перетворився на великий космос вірусів.
Можливо, це нарешті виробить у нас хоч якесь почуття обов’язку. Якусь обов’язковість. Можливо, це все згодом покаже нам наочно нашу власну історію. Ми побачимо, що таке бути планетою, на якій панують якісь собі істоти. Яким ідеться лише про себе, про свої розмноження, живлення, відпочинок, розваги, придумки, мандрівки, освоєння, літочислення, вдосконалення і великі географічні відкриття, йдеться про проґрес і звільнення.
Оскільки віруси - великі нігілісти і раціоналісти, ми, правдоподібно, відчуємо зміну координат досить швидко. Хто ж не встигне переосмислити життя по-вірусному, той відійде першим. Ті, що осмислять, не зможуть більше жити так, як їх було навчено.
Щодо мене, то я знаю, що не зможу не зважати на красу цієї пори, зважаючи на будь-чиє
