БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

Розуміти, а не чекати розуміння

Четвертого жовтня двері всіх католицьких соборів, храмів, костелів, церковець і каплиць були відкритими для дивних відвідувачів. Сюди могли заходити бездомні пси і напівдикі коти, отруйні змії і голодні хробаки, звідси не виганяли збентежених голубів, похмурих ворон, сонних бджіл і розтривожених бліх. Бактерії і віруси всіх ґатунків нікому не чинили жодної загрози. Кроти піднімалися з підземних нір аж до кам’яних плит підлоги, а лилики, що оселяються під дахом, вважали за непотрібне спати вдень. Грибки і лишайники в найвологіших неосвітлених закапелках світилися невидимим сяйвом. Молі й комарі набиралися мужності перед смертоносними холодами. У деякі церковці забредали останні хижаки європейських лісів, а до інших чудесним чином приходили делеґації найрізноманітніших звірів, невільників мандрівних цирків, які поверталися після меси до своїх кліток.

Усе живе відзначало в такий спосіб день святого Франциска. І люди - можливо, єдиний раз упродовж року - щиро відчували приховане щастя того, що вони не самі на цьому світі.

Найбільші дива потребують найпростіших ілюстрацій. Інакше їх зрозуміє навіть не кожен з тих, хто диво пережив. Свою велику правду святий Франциск вигадливо ілюструє цим щорічним допуском усього живого до престолу свого Творця.

Було би великою спекуляцією стверджувати, що теперішнім нам Франциск потрібний як ніколи. Що лише його тотальна любов і євангельська істина, його нестримна життєва радість і самодостатність у бідності, його постійна розмова із собою, яка виявилася нічим іншим, як бесідою з Богом і кожним сущим, його поклонінням перед життям, що доводиться до стану власне життя, якому не перешкоджають жодні нашарування, може бути єдиним спасінням для нашого остаточно заплутаного людства.

Таке твердження було би вишуканою неправдою. Бо часів нема. І наш час нічим не кращий, але нічим не гірший від жахів і радостей Францискового середньовіччя. А тримає одне і те ж. І іншого пояснення призначенню існування, крім того, що треба втриматися гідно та радісно, за вісімсот років після малого брата Франциска не з’явилося.

Ще більшою неправдою може бути хіба що запевнення, що Франциск Франциском, радість радістю, любов любов’ю, але тут і тепер усе ж є речі, трохи актуальніші… Досить добре подивитися на братика Сонце й уважно прислухатися до сестрички Смерті, щоби без жодного сумніву стати в чергу розмаїтих живих істот, яким четвертого жовтня можна входити до всіх соборів, храмів, церковець і каплиць.

Ґетто

Час від часу металевий корпус бронетранспортера, на якому працювала радіостанція, пробивав потужним зарядом електричного струму. Коли в цей момент влізалося із землі на драбинку, руки самі стискалися, а струм проходив усіма нервами, жилами й органами. Щоб урятуватися, треба було блискавично вивільнитися з обіймів струму. Не можу сказати, що мені таке подобалося. І було б неправдою заперечувати якусь дивну насолоду від таких струсів, коли на хвильку обривалося серце. Але найбільше вразила інша річ. Я гостро переконався, як позабар’єрне подразнення рецепторів може осяяти бачення. Бо під час цих шоків мозок не тільки стимулювався настільки, що не забував, що йому робити, але й устигав збагнути щось таке, що довгий час було поруч, яке мучило чи тішило, про яке думалося без думок. І раптом - під час удару - це щось ставало на місце. Замикалося коло довколоходіння, метафора освітлювалася блискавкою, якась частина світу отримувала своє справжнє ім’я, і так далі. Власне ця спресована насолода віднаходження одного слова чи одного фраґмента уявної фотографії, чи запаху, який нарешті означає те, що має означати, виявилася справді найпотужнішою. Майже тілесною, тільки назавжди.

Подібну насолоду я відловив кілька днів тому. Вона була саме таким шоком осяянням паролем. Ішлося, як не дивно, про Україну, про сучасну державу Україну і болючі відчуття, пов’язані з нею. З тим, що щось дуже принципове зовсім не так. Такі мої роздуми нагадували інші пережиття на броні - пекучий холод, коли примерзлу дактилоскопію відривалося від драбинки, а всередині броньовика крижаніли хліб і краплі води у власних кістках, і літній жар, від контакту з яким пахло паленим тілом.

І раптом - електрошок, осяяння.

Вона сама вимовила це слово. Спочатку я подумав, що це випадковість. Тоді вона ще кілька разів. І тоді - та ілюмінація, яка перевертає. Вона належить до тієї однієї десятої відсотка українського населення, через яку, власне, всі наші принципові нетакості. Вона перейнялася до мене симпатією і пропонувала витягнути з ґетто. Не поняв… Що за вигон? І блискавка, яка стала насолодою, бо все пояснила. Виявляється, так вони цілком серйозно і страшенно побутово родинно називають абсолютно всіх, хто живе в цій країні не на їхньому рівні.

Дякую за пояснення, можна перестати вже думати незбагненні речі, котрі відбуваються в країні. Закони співіснування з ґетто дуже прості. Нема навіть що аналізувати. Горілка, перепустки, подарунки, легко розстрілювати, ще легше навіювати, дешева робоча сила, несмак, руїни, привітання, листівки, плакати і часом бюлетені, діаманти, виміняні на консерви… Іноді звідти забирають маленьких дівчаток і хлопчиків, іноді - талановитих брехунів, які готові після повернення розповідати файні історії про те, як за парканом.

Інша справа, що коли є якесь одне ґетто, то все, що поза ним, перетворюється на дещо інше. Інша справа, що прийти до нашого ґетто ті інші бояться. І що територія кожного окремого життя є доволі обмеженою в будь-якому випадку. Але це вже називається буттям. А ґетто має інші пекельні ознаки - зневагу і переляк. Тож дякую за пояснення.

Крутять жорна…

Тоді я ще не знав, наскільки серйозним є підґрунтя веселої пісеньки, яку дідо співав під час шаткування капусти. Мені було три роки, і співанка здавалася просто вдалим супроводом до ритмічного руху шатківниці. Пише Сталін до Гітлєра, мелють жорна, як холєра, Гітлєр єму відписує, що всі жорна конфіскує. А тоді - улюблений приспів, від якого легше стає рукам, які шаткують капусту на зволоженій її соком шатківниці: крутять жорна вправо вліво, бо їсти ся хотіло, б’ють шаблями вправо-вліво, щоб серце не боліло…

Шатківниця працювала, як ті леґендарні жорна і шаблі водночас. Головна зимова їжа перемішувалася з тим, що потрібно було серцю. Ми їхали санями ще далі в гори, до чоловіка, який позичав шатківницю. По дорозі назад заїжджали в примітивну каменоломню і вирубували чорний цупкий кусень підземної стіни, завжди змоченої плівкою підземних вод. Камінь був потрібний для того, щоби після всього притиснути капусту в бочці. Так, аби солений сік завжди накривав спеціальні