БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

Це я так хочу. Але якщо комусь треба буде чогось цілком зворотного, то хай буде. Лиш не треба нікому псувати ранків.

1000 МІСЦЬ І СЛІВ

П’ять листів до «поступу»

1.

Кілька днів тому один з найповажніших українських журналістів звернув мою увагу на те, що життя певних понять у нашому теперішньому суспільстві підлягає, очевидно, певним впливам. За якими стоять певні тенденції. За якими, звичайно, стоять певні люди… І так далі, і тому подібне…

Властиво, йшлося про свободу.

Я послухав, промовив це чарівне слово сам для себе і зауважив, що дійсно давно не чув цього слова в серйозному вживанні. Асоціації відразу спрямовували в різні мобільні телефони, пепсі, спрайти, ще якісь реклами ще якихось споживчих товарів. Але ж це не свобода. Це - несвобода, неволя врешті-решт.

Приреченість на свободу вибору.

Справді, про свободу майже не говориться. А синонімом волі стає безпробудна козаччина.

Ніколи не думав, що символом свободи стане для мене Рузя. Вона називалася Розалія, але так звучала лише в документах (радянських документах, де були ще й по батькові, прізвище, місце і рік народження, національність і (!!!) прописка). Те, що вона попри це все залишалася Рузею, хоч і на Ви, було вже першим ступенем її вільності. Далі - більше. Воістину, хто останній, той буде першим.

Бо за правилами гри цього світу Рузя була упосліджена.

Сирота, яка із семи років тяжко ґарувала прислугою. Хатні роботи й ношення чужих дітей і інших тягарів припинили її ріст. Вона назавжди залишилася маленькою. Хоч працездатність її у багато разів перевищувала ККД найбільших моцурів.

Безпосередньо перед війною вона поселилася в нашій камениці. Допомагала робити роботи тим, хто в цій камениці мешкав. Виявилася настільки вірною і відданою, що вже не пішла нікуди з цього будинку. Може, її призначенням було дарувати його мешканцям підставові відчуття догляду, прив’язаності, вимогливості і незалежності.

Це вона безстрашно носила передачі в ізолятори НКВД.

Вона перестала ходити до церкви після 1946 року, незважаючи на те, що без церкви не могла обійтися. Вона так і не навчилася читати. Знову вияв певної свободи, бо за своє довге життя не прочитала жодної (!) радянської газети чи брошури.

У неї вдома (на піддашші, яке в 1937 році архітектори планували як пральню, але повоєнні комунальники визначили як однокімнатну квартиру) було кілька молитовників і кілька пар окулярів. Не вміючи читати, вона часом одягала окуляри і переглядала ще ті, правильні, молитовники.

Зимовими темними вечорами вона, як кішка, вилазила на пічку і сиділа там годинами. Те, що вона думала, підозрюю, було свободою попросту недосяжною.

Вона любила сформулювати собі якусь химерну фразу і повторювати її раз за разом кілька тижнів, не витрачаючись на порожні розмови. Але часом могла у цю свою фразу включити щось таке, про що неможливо було дізнатися з якогось іншого джерела. Скажімо, про вбивство Попелюшки.

Ще про свободу. Про великодню свободу. Про останніх, які будуть першими.

На Великдень до церкви не ходилося, бо церква була не та. На Великдень, відразу після родинної молитви і сніданку з освяченою у підпіллі крашанкою, поділеною на багато частин, обов’язково йшлося до школи, де чомусь перебувалося кілька годин без жодних на те причин. Не йти до школи можна було лише тоді, коли напередодні захворів. У такому разі, щоправда, котрась із учительок приходила додому.

У школі просто тримали. Говорили ні про що (вони навіть не знали, що можна запропонувати всупереч). У понеділок однокласники частували на великій перерві, тоді, коли пилося молоко, своїх учительок, своїх учорашніх церберів паскою, свяченими яйцями і канапками із шинкою.

Але перед тим, як піти до школи на Великдень, ми переживали одкровення від Рузі. Звичайно, вона тоді не думала про нас, вона не думала навіть про те, що це може бути її людським призначенням. Вільні не думають про невільників. Вільні знають, що вони розмовляють з Богом.

Замкнуте подвір’я старого багатоповерхового будинку. Теплий сонячний великодній ранок. Відкриті вікна. З піддашшя на повен голос радіо транслює Службу Божу з Ватикану. Потім - проповідь патріарха Йосифа Сліпого.

Рузя слухає радіо. Вона упосліджена в цьому суспільстві, тому може робити те, що їй належиться робити цього ранку. Їй можна робити те, чого не дозволяється нікому. А ми, збираючись після тайного швидкого сніданку до шкіл, на заводи, змагання з волейболу, цілий ранок причетні до того, що є повною свободою. Бо смертію смерть поправ…

2.

Мушу попередити: те, що написане далі, дуже невдале з точки зору літератури, есеїстики і журналістики. Бо схематичне. Тому що є короткою переповіддю схеми довгого роману. Фікція про фікцію - так би сказала Лідія Стефановська.

Колись я думав написати такий роман, але, пишучи тепер ці речення, прирікаю його на довічну ненаписаність. Бо досить того, що встигну сказати…

Колись я багато думав про Другу світову війну. Думав тому, що майже не уявляв собі її. Всі мої, котрі могли щось розказати про світові війни, особисто брали участь у Першій. Але Друга, яка насправді тривала для нас десять років, перейшлася їхніми долями якось інакше - не боями, битвами і кампаніями, а тим, що робить світові війни людяними. Людськими. Тим, що якось краями врізається у долі приватних осіб.

Тоді я думав, чи можливою є модель середньої людської долі в цій війні. Пізніше почув правдиву фантасмагоричну історію, яка, власне, мала би бути романом. Історію, яка стала метафорою, бо не може, не повинно так багато всього зійтися в одну ніч.

Наприкінці сорокових років в Українські Карпати приїхала група студентів-ботаніків з якогось польського університету для літньої практики. Серед них були різні люди. Одні демобілізувалися з комуністичного війська, інші перебули окупацію в національному підпіллі, ще інші побували в концтаборах, дехто відсидівся на селі, хтось - у пивниці, були навіть ті, кого переселили з уже радянської Галичини…

У цьому самому місці Карпат діяли дві сотні УПА. Серед них були різні люди (…). Одна сотня мала перейти на Захід, а інша - залишитися тут, прикриваючи відхід першої.

У тому самому місці Карпат рейдували ще і винищувальний, і спеціальний батальйони МҐБ. Серед них були різні люди… Мешканці тих місць також поводилися по-різному. Помагали нашим партизанам, ненавиділи поляків, боялися совєтів і співпрацювали з ними. Берегли своїх найменших (!) дітей і мріяли наїстися.

І от ці всі люди з дивовижними попередніми життєписами зійшлися на невеликому фраґменті Українських Карпат.