Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— А куди це ти з самого рання?

Я завагався, обмірковуючи відповідь, тоді прокашлявся:

— Я робітник. Зі зміни.

І захланно накинувся на їжу, яку приніс господар, запиваючи її огидною бурдою.

— А я вже подумав, що тебе мучить безсоння. Тобто ти працюєш на машинобудівному заводі. Тільки вони запровадили нічну зміну.

— Саме так.

Скупа їжа майже не заспокоїла мого голоду. Я витер рот рукавом і вже збирався прослизнути між двома столиками, коли чоловік схопив мене за руку. Його хватка була вправна й міцна, не те що в господаря. Він змусив мене знову сісти.

— Наївся за мій кошт і хочеш так просто піти? Що в тебе за справи такі пильні?

— Треба навідатися в одне місце на околиці.

— На околиці? Навідатися? Я-то думав, що ти хочеш виспатися після зміни.

Я підійшов до ляди і запитав господаря, чи не знайдеться в нього якоїсь бритви, щоб поголитися.

— Це що, схоже на галантерейну крамницю? — огризнувся той.

Повернувшись до мене спиною, він далі витирав посуд масною, дірявою ганчіркою.

— Ні, Віорелю, це не галантерейна крамниця, хоч з неї ти певно мав би більше зиску, ніж з цієї їдальні. Але чому ти не скажеш нашому гостеві, що мешкаєш поряд і радо принесеш голярське причандалля? — знову втрутився другий.

Господар витер руки, зняв із цвяшка в'язанку ключів і тільки кинув:

— Ти платиш?

— Чи ж я колись не заплатив? — відповів йому голос з кутка.

Ми залишилися вдвох, незнайомець знову відхилився у тінь, так що тепер лише вгадувався. Ватяне світло падало у внутрішнє подвір'я і проникало в харчевню, оголюючи всю її жалюгідність. Мене занесло в місце, яке оминали не тільки робітники з нічної зміни та безсонні полуночники, але, можливо, навіть п'яниці.

— І як називається цей заклад? — спитав я.

— Дуже просто — їдальня. Без назви, — відповів він.

— Схоже, сюди не надто вчащають.

— Мені вже здається, що я єдиний відвідувач. Тиждень тому мене сюди приніс Тіку, тепер доводиться платити зверху, щоб мене носили.

— Що Ви маєте на увазі?

— Підійди, покажу.

Коли я наблизився, він рвучко відсунув столик, так що склянка, з якої він пив, упала на підлогу й розбилася. І тут я побачив, що в нього немає ніг. Він високо задер одну штанину і почухав культю. Щойно тепер я його впізнав: то був той самий жебрак, який колись погрожував нам із Катіцею прокляттям. Раніше він засідав у дорогих ресторанах, а тепер опинився тут.

— Я називаюся Мушка, бо майже нічого не важу. Справді, як мушка. Хто мене носить, навіть не відчуває. А ти?

Я знов завагався.

— Раду.

— Дивне ім'я для людини, яка говорить з таким тяжким швабським акцентом.

Він помітив мою тривогу, але йому, здавалося, це було до вподоби.

— Послухай-но, швабський Раду! Коли прийде господар, я відішлю його назад. Хай принесе тобі чисту сорочку. А тоді ти причепуришся, і ми разом вирушимо на околицю. Я просто хочу, щоб ти мене трохи підвіз, інакше я звідси не зрушу. Ось побачиш, ти навіть не відчуєш нічого. Це ж не так багато за те, що я покрив твої борги.

Я помився й поголився в маленькому приміщенні, холодною водою зі шлангу. Подивився у тріснуте дзеркало і ледве себе впізнав. М'які, гладенькі риси обличчя зникли, погляд був рішучий, навіть зухвалий. Я одягнув сорочку і повернувся до безногого.

— Гаразд, але тільки цей один раз.

Мовчки Мушка присунувся і спритно вибрався мені на спину. Я підсунув руки йому під задок, він