Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Він дуже вміло добивався своїх грошей, у той чи інший спосіб. Канючити і викликати співчуття в нього виходило так само добре, як і виявляти нахабство й обурення, коли йому нічого не давали. Люди побоювалися його, бо він проклинав їх, молодим жінкам бажав неплідності, а старим — самотньої смерті. Він завжди обирав таку вигідну позицію, що люди не могли не дивитися на цього півчоловічка.

— Бог дивиться, коли ти даєш, і так само, коли не даєш, — проголошував він урочистим голосом. — Тобі вирішувати, що він побачить.

І тоді Бог бачив багато рук, що тяглися до гаманців. Коли хтось кидав гроші на землю, Мушка навіть не рухався з місця. Він був князь, який навідувався до своїх підданих. Подалі від зайвих поглядів він знов залізав мені на спину, і ми зникали, перш ніж з'являвся патруль.

Вечорами в його вузькій кімнатчині ми сьорбали ріденьку картопляну юшку, яку нам приносив господар. Прали й церували одяг.

— Так, я жебраю, але це зовсім не означає, що маю при цьому виглядати як останній жебрак, — твердив він.

У його світі такий, як він, що міг дозволити собі власну кімнатку і щотижня купіль та свіжий одяг, ще не опустився на саме дно. Були й інші, які стояли набагато нижче і на яких він поглядав з погордою, мов світський лев. Така-от ієрархія злиднів.

— А де ти лишив свої ноги? — спитав якось я.

Він погладив культі.

— Колись я був майстерним злодієм, так, як тепер я майстерний жебрак. У житті багато чим можна займатися, головне — робити це добре. Один-єдиний раз я втратив пильність і мусив утікати від жандармів. От і потрапив під машину. Проте успішно перекваліфікувався, як бачиш.

Він розреготався.

Я саме прав светр, який мама дала мені на заслання, і який я дуже доглядав усі ці роки. Разом з моїми старими штанами і такими самими старими черевиками, дідовою шапкою, сорочкою господаря та пальтом, яке подарував мені отець Памфіле, то були всі мої пожитки.

— А в тебе була колись дівчина? Бо в мене ні, — почув я його голос.

— Була, — відповів я.

— І де вона?

— Померла.

— Є багато інших, — відказав він.

Усю ту ніч я думав про Катіцу.

Іншим разом Мушка зажадав, щоб я розказав йому якусь історію.

— Якоїсь я не знаю, хіба що з наших родинних.

Поки я розповідав йому про життя Каспара і Фредерика, він латав моє взуття або сорочку. На відміну від людей у Грозенау, які шанували Фредерика ще довго по його смерті, на нього найбільше враження справив Каспар.

— Такий візьме своє силою. Я б теж так вчинив, — промурмотів він.

— Але ж він застрелив не тих людей. Помилився домом, — спротивився я.

— Майже як ти у перший день, тільки що рушниця була в того грубаса, а не в тебе.

Мушка нахилився вперед і промовив, наголошуючи на кожному слові:

— Байдуже, твоя це власність чи ні. Якщо чогось хочеш, подбай, аби рушниця була в тебе.

— І що це йому дало? Через двадцять років його забили.

Він тяжко зітхнув.

— Ти й справді нічого не розумієш. Важливо бути господарем свого життя, а не те, скільки проживеш. Тільки тоді ти хтось. Я ще поповзаю, скільки вдасться, а тоді піду. В тюрму я не хочу.

Знов і знов він вимагав від мене описувати йому Каспара, та оскільки я не мав поняття, як той виглядав, то вигадав жилавого чоловічка середнього зросту, який не надто відрізнявся від Мушки.

— Ага, то я трохи подібний до нього, бачиш!

Думка про