Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
У перукарні на розі тепер торгував лахмітник, а замість ательє мадам Лібман я побачив старого, скоцюрбленого столяра. Кінотеатр Мозі закрили, але на стіні ще тріпотіли обривки афіші останнього сеансу з весни 1949 року. Майстерня Бергера, де виготовляли найкращі вивіски, була ще на місці, але перетворилася на кооператив.
— Пригадую кінотеатр Мозі, — зашепотів Мушка, який дотепер мовчав під час моїх блукань Йозефштадтом. Раз по раз я зупинявся, аби зручніше його намостити. — Раніше Тіку приносив мене сюди, коли в місті нічого не діялося. І ми тут сиділи до вечора, аж поки пивні сади не наповнювалися людьми.
— І де ж той Тіку подівся? — спитав я.
Він сплюнув попри саме моє вухо.
— Звалив тиждень тому, з усім, що я нажебрав. І повір, це було немало. Десять років він мене проносив, а тоді якась баба закрутила йому голову — і все, пропав хлоп.
Він надовго замовк.
Німецьку школу перетворили на склад усілякого непотребу, де можна було вільно розгулювати. Вирви від тих самих бомб, що спочатку погнали нас у схрон, а потім одразу до Грозенау, були ще добре помітні, їх засипали уламками зруйнованих будинків. Там, де колись був кабінет директора, який завдяки батьковим подарункам — по свині щорік — узяв мене під свою опіку, тепер зяяла діра в даху. В класах стояли парти й лавки, ніби чекаючи на нове покоління учнів. На одній з дошок ще й досі вітали з Різдвом 1945.
Дійшовши до нашого будинку, я першим ділом зсадив Мушку. Я не знав до пуття, чого там шукаю, але це місце нестримно мене притягало. Я поняття не мав, чи будинок ще нам належить, чи, може, там живуть батько з матір'ю, і батько вийде зараз і, чого доброго, вдруге видасть мене комуністам. А мати мовчки стоятиме поруч. І дід стоятиме, теж мовчки. А може — і я сподівався на це — вони таки попросять у мене пробачення.
Вагаючись у таких думках і почуттях, я перейшов через вулицю, штовхнув хвіртку й увійшов у сад. Останній раз обернувся до Мушки, так ніби цей чужинець міг мені допомогти. Він з цікавістю спостерігав за всім і кивнув мені підбадьорливо, мовляв, ну ж бо, йди.
Спочатку нічого не діялося. Знепевнившись, я знов пошкодував про своє рішення повернутися до міста і знайти наш дім. Чи не краще забратися звідси і сісти на перший-ліпший потяг? В цю мить з будинку вибіг великий кудлатий пес, а за ним — чоловік у самих трусах і шкарпетках. Його черево роздимало труси, мов хвиля, що накочується на берег. Він кричав мені щось і лаявся, як це вміють тільки румуни.
— Ти хто, грабіжник? — почув я.
— Просто хотів подивитися.
— Жебрати сюди прийшов?
— Моє ім'я Обертин. Я тут колись жив.
Він ляснув себе по чолі, побіг у будинок і вибіг уже з рушницею.
— Сучий ти сину, і тепер намірився знову вселитися? Стій, де стоїш, а то пристрелю.
Чоловік націлився на мене, пес зайшовся гавкотом, а Мушка, на якого я безпорадно озирався, так ніби він міг чимось допомогти, лукаво посміхався.
— Ти з тих фашистів, які понатикали мені в саду своїх Гітлерів! — заверещав він. — Інші знаходять золото, а я — самі фотографії Гітлера. Пес випорпав. Я знаю, хто ви такі й звідкіля взялися. Ви з Грозенау. Колись були знані, а тепер варті не більше тих мух на кінському лайні. Якщо зараз же не заберешся звідси, новою адресою Обертинів стане тюрма. Після всього, що я тут познаходив…
Я не міг збагнути, чи й справді моє життя в небезпеці, чи все це просто спектакль, який мав справити на мене враження. Але ми в нього в руках, і своє нове щастя — дім, який мати купила за американські гроші — відпускати він не збирався.
— І щоб я тебе тут ніколи більше не бачив! — крикнув чоловік навздогін. В цю мить я зачув пронизливий свист Мушки, який давав мені знати, що пора вертатись до нього.
Я опустився поряд із ним на землю і відчув цілковите спустошення. Чоловік ще якийсь час постояв на веранді, з рушницею біля ноги, і не спускав з нас очей. Пес гавкав задля годиться, він уже справив свою службу. Господар штурханув його дулом у ребра, вилаявся наостанок і зайшов у дім.
У мене відібрали останнє місце, яке в цьому місті мало
