Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Я з'їв лише кілька картоплин, які ще залишалися в домі отця Памфіле. Відтоді минуло, по суті, небагато часу, але мені здавалося, що цей лотаринзький, швабський, румунський голод просто вижирає мене зосередини. Так ніби, поки я марнію, він усе гладшає, заокруглюється і важніє, як ті священики, що вміють живитися вірою.

Коли тупіт чобіт і голоси стихли, я підвів голову і роззирнувся. Я шукав можливості втихомирити голод. Тихий голод, притишений голод — надія на це додала мені відваги. Проте нічого не було, ні ятки з перекусками, ні жодної, навіть найпослідущішої забігайлівки, якими колись кишіли околиці Йозефспляцу.

Я обережно вибрався зі сховку і подався наліво, де, як припускав, мало бути середмістя. Намагаючись виглядати байдужим і втомленим — робітник з нічної зміни чи просто невиспаний — і підбираючи в голові відповідні слова на випадок, якщо мене зупинять, я весь аж здригався, коли хтось бодай на мить зупиняв на мені погляд.

По суті, я був утікачем з табору, однозначно не тою особою, яка могла вільно розгулювати вулицями міста. Міста, яке прийняло мене в дитинстві, яке було добрим до мене, в якому річка не захотіла мене забрати. Тепер воно стало похмурим та загрозливим, немов злочинець, що замірився загнати мене в темну вуличку і вирвати серце. Я вже шкодував, що повернувся до Тімішоари. Я знов почувся безпомічним і покинутим напризволяще, та цього разу не через нестерпно порожню широчінь, а через таку ж саму нестерпну тісняву, через навал усіх цих тіл, що злісливо й загрозливо заступали мені шлях.

У кожному обличчі мені ввижався донощик, хоча, можливо, ті інші боялися не менше, ніж я. Тут усі були одне одному потенційними донощиками. Коли я відчував, що на мене не дивляться, то й сам розглядав людей і був певен, що навряд чи на когось із них міг би покластися; що з ними відбулася найдокорінніша, але водночас найнепомітніша з усіх переміна. Цього разу її причиною був голод-опортуніст.

Я відчув полегшу, опинившись під вивіскою, що вказувала на харчевню у внутрішньому подвір'ї. Крім однієї постаті в кутку, що радше скидалась на тінь і не привернула моєї уваги, та господаря, в залі нікого не було.

— Ми ще не відкрилися, — буркнув він.

— Мені конче треба щось з'їсти.

— Виглядаєш так, ніби конче мусиш випити.

Він витер руки і вийшов із-за ляди.

— Не схоже, щоб у тебе були гроші на їжу.

— У мене взагалі нема грошей.

В ту ж таки мить його рука шаснула до мене і спробувала вхопити за комір. Я ухилився і зловив його за зап'ястя.

— Шматок хліба — і я піду.

Тоді господар заніс на мене другу руку, та тут у залі почувся тихенький свист. Ледь чутний, проте виразний. Рука застигла в повітрі. Господар нерішуче поглянув на тінь в закутку, і, обернувшись за ним, я розгледів чоловіка, приблизно тридцятирічного, що ледь нахилився до світла, аби ми його краще побачили. Його руки спокійно лежали на столі, дуже близько присунутого до нього.

— Віорелю, чоловік просто голодний. Чому ти хочеш виставити його на вулицю? Невже ти ніколи не бував голодним? — спитав він.

Господар стенув плечима.

— Бо я бував і, скажу тобі, це мало приємне відчуття. Тож коли мені хтось каже, що голодний, Віорелю, я даю йому поїсти. І ти так чини, а надто, коли я плачу. Принеси йому й трохи тих помиїв, які ти називаєш кавою. Ходи сюди, сідай коло мене, — покликав він мене.

Господар заходився в кухні. Я здолав перший імпульс чимшвидше чкурнути. Бо другий був сильніший — поїсти, щоб не паморочилося в голові. Я підсів до чоловіка, і він мусив посунутися. На мить мені здалося, що з його тілом щось не так. Він мало не повалився, але вперся руками в лавку, на якій сидів, і втримав рівновагу. Я схопився за край стола, аби вгамувати тремтіння рук.

— Не тремти, тепер Віорель тобі нічого не зробить, — сказав він.

— Це від голоду, — відповів я.

— Колись, коли я хотів їсти, руки мої цілковито заспокоювалися. Але я їх пускав у хід, коли розумієш, про що я. — Він підморгнув і розреготався. — Я витяг ними стільки гаманців, що тобі й не снилося.

Він підніс руки до очей і вдоволено їх оглянув. Знову ледь не впав, але вчасно встиг спертися. Мені відлягло: отож, він кримінальник, злодюжка. Звісно, серед злодіїв були стукачі, але цьому, здається, кортіло лише повихвалятися, ще й ладен був за це заплатити слухачам. Та я помилявся.

Він споважнів.