Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Мілдред і Філіпу вдалося зайняти окремий столик. Хлопець відправив офіціанта до сусіднього шинку по пляшку бургундського, і вони замовили potage aux herbes[241], біфштекс aux pommes[242] та omelette au kirsch[243]. І в навколишньому оздобленні, і в замовленій їжі було щось романтичне. Мілдред спершу недовірливо роззиралася — «я не довіряю цим іноземним їдальням, ніколи не знаєш, що вони там намішали», — але зрештою вона теж не встояла.
— Мені подобається це місце, Філіпе, — зізналася дівчина. — Тут як вдома — можна, не соромлячись, класти лікті на стіл, еге ж?
Усередину увійшов високий чоловік із гривою сивого волосся і скуйовдженою рідкою борідкою. Він був убраний у потертий плащ і старезний капелюх. Новий гість кивнув Філіпові, з яким уже тут зустрічався.
— Він схожий на анархіста, — вирішила Мілдред.
— Він і є одним із найнебезпечніших анархістів у Європі. Він побував у кожній в’язниці на континенті та вбив більше людей, ніж будь-який поважний бандит. Він завжди носить у кишені бомбу, і це, звичайно, не сприяє спілкуванню: варто з ним не погодитися, і він багатозначно кладе бомбу на стіл.
Дівчина налякано і здивовано подивилася на чоловіка, а потім підозріливо глипнула на Кері. Вона помітила сміх у його очах і злегка насупилася.
— Ви мене дурите.
Філіп радісно розреготався. Він почувався щасливим, але Мілдред не подобалося, коли з неї глузували.
— Не бачу нічого смішного в брехні.
— Не гнівайтеся.
Він узяв зі столу її руку і легенько потиснув.
— Ви така чарівна, я готовий цілувати землю, якої торкалася ваша ніжка.
Він п’янів від її зеленуватої шкіри, а в тонких блідих вустах ховалася якась надзвичайна принадність. Через анемію дівчині було складно дихати, і рот її завжди залишався трохи відкритим. Філіпу здавалося, що це додає її обличчю привабливості.
— Я ж вам хоч трішки подобаюся, правда? — поцікавився хлопець.
— Ну, якби не подобалися, гадаю, я б тут не сиділа, правда? Ви справжній джентльмен, цього не заперечиш.
Вони повечеряли і пили каву. Філіп забув про ощадливість і викурив сигару за три пенні.
— Ви навіть не уявляєте, яке задоволення я отримую, сидячи тут і дивлячись на вас. Я сумував за вами. Страшенно хотів вас побачити.
Мілдред усміхнулася й навіть трішки зашарілася. Сьогодні вона не страждала від шлункового болю, який зазвичай з’являвся одразу після їди. Дівчина поводилася з Філіпом лагідніше, ніж раніше, і незнайома ніжність у її погляді наповнювала його серце радістю. Інстинктивно хлопець відчував, що потрапити до її рук буде справжнім божевіллям; він міг урятуватися, лише не виказуючи свого особливого ставлення і приховавши неприборкану пристрасть, що вирувала у грудях; Мілдред лише скористається його слабкістю. Але він уже втратив пильність і розповів про всі муки, які пережив у розлуці з нею, про те, як боровся з собою, як намагався перемогти своє кохання, як повірив, що йому це вдалося, і як виявив, що воно таке ж палке, як раніше. Тепер він зрозумів, що насправді ніколи не хотів його позбутися. Він так кохає її, що готовий до будь-яких страждань. Філіп відкрив Мілдред своє серце і гордо продемонстрував усі свої слабкості.
Він залюбки залишився б сидіти в цьому затишному, хай навіть убогому ресторанчику, але знав, що Мілдред полюбляє розважатися. Вона була невтомною і де б не опинилася, незабаром хотіла податися ще кудись. Філіп не наважувався змушувати її нудьгувати.
— Послухайте, як вам ідея піти до м’юзик-холу? — поцікавився він.
Йому спало на думку, що дівчина запропонує залишитися тут, якщо хоч щось до нього відчуває.
— Я саме думала, що нам вже час іти, якщо ми кудись збираємося, — повідомила вона.
— Тоді ходімо.
Філіп нетерпляче чекав кінця вистави. Він склав собі точний план дій і, опинившись у кебі, начебто випадково простягнув руку й обійняв Мілдред за талію. Але одразу ж смикнувся і скрикнув. Він уколовся, а дівчина засміялася.
— Ось що буває, коли пхають руки куди не слід, — сказала вона. — Я завжди знаю, коли чоловіки намагаються обійняти мене за талію. Біль видає їх із головою.
— Я буду обачнішим.
Філіп знову обійняв дівчину, і вона не заперечувала.
— Як затишно, — блаженно зітхнув він.
— Хай буде, якщо ви задоволені, — озвалася Мілдред.
Вони заїхали до парку з Сент-Джеймс-стрит, і Філіп швидко поцілував дівчину. Дивно, але він чомусь її боявся, тож довелося зібратися з духом. Мілдред без жодного слова підставила йому свої вуста. Не схоже було, щоб поцілунок подарував їй задоволення, але й не викликав заперечень.
— Якби ви тільки знали, як довго я цього чекав, — пробурмотів хлопець.
Він спробував поцілувати Мілдред іще раз, але вона відвернулася.
— Одного вистачить, — сказала дівчина.
Сподіваючись поцілувати її знову, Філіп доїхав до Герн-Гілла і наприкінці шляху все ж запитав:
— Ви не поцілуєте мене ще раз?
Мілдред байдуже глипнула на нього, а потім роззирнулася на дорогу, де не було ні душі.
— Я не проти.
Він стиснув її в обіймах і пристрасно поцілував, але вона одразу ж випручалася.
— Не зіпсуйте мені капелюшок, дурнику. Ви такий незграбний, — пожалілася Мілдред.
61
Відтоді вони бачилися щодня. Філіп почав обідати в кафе, але Мілдред заборонила йому, попередивши, що це дасть дівчатам привід для зайвих розмов, тож довелося задовольнитися чаєм; але він усе одно щодня чекав на неї, щоби провести до вокзалу; а кілька разів на тиждень вони вечеряли разом. Кері приносив дівчині невеличкі подарунки: золотий браслет, рукавички, носові хустинки та інші дрібнички. Він витрачав більше, ніж міг собі дозволити, але нічого не допомагало: Мілдред виказувала прихильність, лише отримавши щось від нього. Вона всьому знала ціну, і її вдячність була пропорційною вартості подарунка. Філіп на це не зважав. Він так радів, коли вона першою цілувала його, що не замислювався, яким чином за це заплатив. Дізнавшись, що неділі, проведені вдома, видаються дівчині нудними, Кері почав їздити до Герн-Гіллу, зустрічати її дорогою і супроводжувати до церкви.
— Люблю час від часу сходити до церкви, — зізнавалася Мілдред. — Це виглядає чудово, правда?
Потім дівчина поверталася на обід додому,
