Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

хотів поговорити про причини Філіпової невдачі, але той уперто не піддавався. Кері був страшенно пригнічений, а те, що Дансфорд, якого він завжди вважав непоганим, але тупуватим хлопцем, склав іспит, робило його халепу ще нестерпнішою. Він завжди пишався своїм розумом, а зараз розпачливо запитував себе, чи не переоцінив власні можливості. За три місяці зимового семестру студенти, які розпочали навчання у жовтні, вже поділилися на групи, і було зрозуміло, хто з них геній, хто розумний чи працелюбний, а хто просто «телепень». Філіп збагнув, що його невдача не здивувала нікого, крім нього самого. Був саме час пити чай, і він знав, що в університетській їдальні збереться чимало людей: ті, хто впорався з екзаменом, тріумфуватимуть; ті, кому він не до душі, радітимуть із його провалу, а невдахи співчуватимуть йому і чекатимуть на взаємне співчуття. Інстинкт підказував, що краще не наближатися до шпиталю принаймні тиждень, доки всі не забудуть про цю історію, але саме через своє небажання Філіп вирішив туди піти: йому хотілося змусити себе страждати. На якийсь час він забув свій життєвий девіз: роби все, що хочеться, але пам’ятай про поліціянта за рогом; а якщо не забув, тоді, мабуть, від природи мав дивну схильність похмуро насолоджуватися, катуючи самого себе.

Однак пізніше, впоравшись із муками, які сам собі присудив, Філіп вийшов із галасливої кімнати, де всі палили, на нічну вулицю, і раптом відчув жахливу самотність. Він сам собі здавався смішним і ні на що не здатним. Страшенно хотілося, аби хтось пожалів його, а бажання побачити Мілдред було нестерпним. Він із гіркотою подумав, що від неї навряд чи дочекається співчуття; але хотілося побачити її, хай навіть вона не озветься до нього жодним словом; зрештою, вона була офіціанткою й мусила прийняти у нього замовлення. Вона була єдиною на світі небайдужою йому людиною. Який сенс приховувати це від себе самого? Звичайно, повернутися до кафе так, ніби нічого не сталося, буде принизливо, але в нього однаково залишилося небагато поваги до себе. Не бажаючи зізнаватися собі в цьому, Філіп щодня сподівався, що дівчина напише йому; вона знала, що він отримає листа, якщо вона відправить його на адресу шпиталю, але не писала: хіба не зрозуміло, їй байдуже чи побачить вона його ще колись. Але Філіп однаково продовжував повторювати собі: «Я мушу її побачити. Я мушу її побачити».

Бажання було таким сильним, що юнак не міг гаяти час на дорогу і застрибнув у кеб, хоча зазвичай шкодував грошей, якщо можна було дійти пішки. Кілька хвилин він постояв перед кафе. Раптом йому спало на думку, що Мілдред, напевно, тут більше не працює, і він нажахано кинувся усередину. Там він одразу побачив її. Філіп сів за столик, і дівчина підійшла до нього.

— Горнятко чаю і мафін, будь ласка, — замовив він.

Слова відмовлялися злітати з вуст. На мить Філіпові здалося, що він ось-ось розплачеться.

— Я вже думала, що ви померли, — озвалася дівчина.

Вона усміхалася. Усміхалася! Схоже, Мілдред геть забула про сцену, яку Філіп прокручував у себе в голові сотні разів.

— Я думав, що ви напишете, якщо захочете мене побачити, — зізнався він.

— У мене немає часу, щоб забивати голову думками про листи до вас.

Здається, вона не вміла казати нічого приємного. Філіп проклинав долю, яка поєднала його з цією жінкою. Мілдред пішла по чай.

— Хочете, я трохи посиджу з вами? — запропонувала вона, повернувшись.

— Так.

— То де ви увесь цей час пропадали?

— Я був у Лондоні.

— Я думала, що ви поїхали кудись на канікули. Чому ж ви не приходили сюди?

Філіп дивився на неї виснаженим, але пристрасним поглядом.

— Ви забули, що я пообіцяв більше ніколи з вами не бачитися?

— А чому тоді ви тут?

Схоже, Мілдред страшенно кортіло змусити Філіпа випити келих приниження до дна. Але він досить добре знав її, щоб зрозуміти — вона базікає навмання; дівчина ображала його мимохіть, і ніколи не намагалася зробити це навмисно. Він їй не відповів.

— Негарно було отак шпигувати за мною. Я завжди вважала вас джентльменом у всьому.

— Не поводьтеся зі мною так жорстоко, Мілдред. Я цього не переживу.

— Ви такий смішний. Ніяк вас не розгадаю.

— Усе дуже просто. Я, цілковитий дурень, покохав вас усім серцем та душею, хоча знаю, що вам на мене начхати.

— Якби ви були джентльменом, то наступного дня прийшли б і перепросили.

Мілдред була безжальною. Він подивився на її шию й уявив, як встромляє у неї свій ніж для мафіна. Анатомію він знав достатньо добре і міг легко розітнути сонну артерію. І водночас йому хотілося вкрити її тонке бліде обличчя поцілунками.

— Якби я міг пояснити вам, як сильно кохаю вас.

— Ви й досі не перепросили.

Філіп зблід як смерть. Мілдред була переконана, що в цій ситуації немає її вини. Тепер вона хотіла подивитися, як він принижуватиметься. А Кері був страшенно гордий. На мить йому захотілося сказати дівчині, хай забирається до дідька, але він не наважився. Пристрасть зробила його жалюгідним. Він був готовий на все, що завгодно, аби тільки бачити її.

— Мені шкода, Мілдред. Вибачте, будь ласка. — Філіп із жахливими зусиллями витиснув із себе ці слова.

— Ну, тепер, коли ви це сказали, я не приховуватиму, що дарма не пішла з вами того вечора. Я вважала Міллера джентльменом, але тепер знаю, що помилялася. І одразу ж відправила його займатися своїми справами.

Філіп мало не задихнувся.

— Мілдред, ви не проти прогулятися зі мною сьогодні? Ходімо повечеряємо десь.

— Ой, я не можу. Тітка чекає на мене вдома.

— Я надішлю їй телеграму. Ви скажете, що затрималися в кафе, і вона нічого не дізнається. Ох, ходімо, заради Бога. Я так давно вас не бачив і хочу з вами поговорити.

Дівчина подивилася на свій одяг.

— Не переймайтеся цим. Підемо кудись, де байдуже, як ви одягнена. А потім підемо до м’юзик-холу. Прошу, скажіть «так». Я буду такий щасливий.

Дівчина трохи повагалася, а Філіп дивився на неї благальним жалісливим поглядом.

— Гаразд, я не проти. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє ходила кудись.

Філіп ледве втримався, аби не схопити дівочу руку й не вкрити її поцілунками.

60

Вони повечеряли в Сохо. Філіп аж тремтів з радощів. Це не був один із тих людних дешевих ресторанів, де їдять і заможні, і бідняки, сподіваючись, що це богемне місце, чи знаючи, що тут буде недорого. Кері випадково довідався, що цим скромним закладом володіли