Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Утім, він залишався абсолютно безпомічним. Почувався точнісінько так само, як у школі, потрапивши до рук якомусь старшому хлопцеві. Малим він відбивався від сильнішого, поки його власна сила не зникала і він раптом не відчував, що став цілком безпомічним — Кері пам’ятав ту дивну млявість, що наче паралізувала кінцівки і не давала можливості поворушитися. Він заклякав, наче мрець. А тепер знову відчув таку саму слабкість. Філіп кохав цю жінку так, як ще ніколи раніше. Він не зважав на недоліки її зовнішності й характеру, здавалося навіть, що їх він теж покохав, принаймні вони йому не заважали. Хлопець наче більше не володів собою, він відчував, що його захопила якась сила і штовхає його проти власної волі, всупереч власним інтересам. Філіп ненавидів ці кайдани, адже так любив свободу. Він глузував із себе, згадуючи, як часто мріяв про всеохопну пристрасть, і проклинав себе за те, що піддався їй. Намагався згадати, із чого все почалося; нічого б не сталося, якби він не зайшов до кафе з Дансфордом. Він сам був у всьому винен. Якби не його дурнувате марнославство, він би ніколи не звернув увагу на цю невиховану шльондру.
Хай там як, але те, що сталося сьогодні ввечері, поклало цьому край. Якщо у нього залишилася ще хоч крапля сорому, назад він не повернеться. Філіпові відчайдушно хотілося позбутися принизливого і ненависного кохання, що заволоділо ним. Слід було заборонити собі думати про неї. Мине трохи часу — і біль стихне. Філіп подумки повернувся в минуле. Невже Емілі Вілкінсон і Фанні Прайс так само страждали через нього, як він страждає тепер? Хлопець відчув, як усередині заворушилося сумління.
«Я навіть не знав, на що це схоже», — пробурмотів він собі під ніс.
Спав Кері дуже погано. Наступного дня була неділя, і він займався біологією. Сидів перед розгорнутою книжкою, промовляв уголос слова, щоб зосередитися, але не міг запам’ятати жодного терміна. Його думки щомиті поверталися до Мілдред, і він дослівно повторював їхню сварку. Доводилося змушувати себе повернутися до підручника. Потім Філіп вирушив на прогулянку. Вулички на південь від Темзи і в будні були досить брудні, але енергія перехожих, що поспішали навсібіч, додавала їм убогої жвавості; але в неділю крамнички були зачинені, дорогою не гуркотіли візки, навколо панувала тиша і пригніченість, і все навкруги виглядало невимовно похмуро. Він боявся, що цей день ніколи не закінчиться, але так стомився, що спав міцно, а в понеділок прокинувся, налаштований зажити новим життям. Наближалося Різдво, і чимало студентів поїхали на зимові канікули посередині зимової сесії за місто, але Філіп відмовився від дядькового запрошення завітати до Блекстейбла. Своє рішення він пояснив тим, що наближалися іспити, але насправді не хотів розлучатися з Лондоном і Мілдред. Він так занедбав навчання, що тепер мусив за два тижні вивчити все, на що програмою передбачалося три місяці. Кері серйозно взявся до роботи. Не думати про Мілдред щодня ставало дедалі простіше, і він вітав себе з тим, що має такий міцний характер. Страждання більше не були такими гіркими, але ще спричиняли біль, схожий на той, який може відчувати людина, що впала з коня і нічого не зламала, але вкрилася синцями і продовжує тремтіти. Виявилося, що Філіп уже може з цікавістю обдумувати свій стан, у якому перебував кілька останніх тижнів. Вивчення власних почуттів захоплювало і навіть трохи розважало. Більш за все його вразило те, як мало за таких умов важить думка; уся його філософська система, яку він розробив і якою так пишався, анітрохи не допомогла. І це збивало з пантелику.
Однак, коли часом на вулиці Філіп бачив дівчину, схожу на Мілдред, його серце мало не зупинялося. Він не міг нічого з собою вдіяти і нетерпляче та стривожено кидався навздогін, і щоразу переконувався, що це незнайомка. Однокурсники повернулися з канікул, і вони з Дансфордом зайшли випити чаю до іншого кафе мережі «А.В.С.». В оточенні добре знайомої форми офіціанток Філіп почувався таким жалюгідним, що не міг розтулити рота. Несподівано йому спало на думку, що Мілдред могли перевести працювати у будь-яке кафе мережі, і він випадково наштовхнеться на неї тут. Від цієї думки Кері накрила хвиля паніки, і він злякався, що товариш помітить його стан. Він не міг вигадати, що сказати, і вдавав, що слухає Дансфордові балачки, від котрих мало не втрачав глузд. Доводилося тримати себе в руках, аби не закричати, щоб той, заради Бога, заткав свою пельку.
А потім настав день екзамену. Дочекавшись своєї черги, Філіп упевнено підійшов до стола екзаменаторів. Він відповів на три чи чотири запитання, а потім йому почали показувати різноманітні зразки. Кері так рідко бував на лекціях, що одразу сів у калюжу, щойно у нього запитали про те, чого не було в підручнику. Він щосили намагався приховати нестачу знань, екзаменатор не наполягав, і незабаром його десять хвилин підійшли до кінця. Філіп був переконаний, що склав іспит, та наступного дня, прийшовши подивитися на списки, які вивісили на дверях, і не знайшовши свого номера серед тих, хто з екзаменом впорався, неабияк здивувався. Не повіривши своїм очам, він тричі перечитав список. Разом із ним довідатися результати прийшов Дансфорд.
— Послухайте, страшенно шкода, що ви не склали, — поспівчував він.
Дансворд щойно дізнався номер Кері, й, озирнувшись, Філіп зрозумів із його променистої усмішки, що в нього самого все гаразд.
— Ой, усе це дурниці, — запевнив він. — Я щиро радію, що ви впоралися, а мені доведеться спробувати ще раз у липні.
Він навмисне вдав, що йому байдуже, і на зворотному шляху вздовж Ембенкменту[239] старанно розмовляв на інші теми. Дансфорд доброзичливо
