Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Смикнувши її за руку, він примусив стати на коліна, притиснув до своїх ніг і припав до її вуст. Даґні беззвучно сміялася, напівзаплющивши затуманені від пристрасті очі.

Кілька годин потому, коли вони лежали поруч у ліжку, а Ріарденова рука блукала її тілом, він раптом запитав:

— А ким були інші твої чоловіки?

Він примусив її відкинутися на спину, а потім схилився до неї. З виразу його обличчя, з короткої затримки дихання, навіть із рівного, негучного, але вочевидь напруженого голосу Даґні зрозуміла, що це запитання він витиснув із себе після тривалих вагань і мук.

Він дивився на неї так, немов чекав щонайдокладніше побачити у відповіді незнайомі обличчя, і це видовище було нестерпне для нього, але відвести очей він не міг; в його голосі лунала зневага, ненависть, страждання і дивна, не пов’язана з муками, нервова лихоманка; він поставив запитання, міцно притискаючи її до себе.

Даґні відповіла спокійно, але в очах її зблиснув небезпечний вогник, і Ріарден зрозумів, що вона все цілком зрозуміла.

— Генку, крім тебе я мала лише одного чоловіка.

— Коли?

— Мені було тоді сімнадцять.

– І скільки це тривало?

— Кілька років.

— Хто він?

Вона відсунулась, притиснувши його руку; Ріарден оперся на лікоть, обличчя в нього напружилося.

— Я тобі це не скажу.

— Ти його любила?

— Я не відповідатиму на це запитання.

— Тобі подобалося з ним спати?

— Так!

Її усміхнені очі перетворили цю коротку відповідь на ляпас, сміх свідчив про те, що вона знає — саме цієї відповіді він боявся, і саме її хоче почути.

Обхопивши Даґні обома руками, він притиснув її до себе так міцно, аж заболіла спина; слова його лунали гнівливо, але голос був задоволений:

— Хто він?

Даґні не відповіла; дивилася на нього потемнілими блискучими очима, і спотворений від болю рот викривився в подобу глумливої посмішки.

Його поцілунок упокорив її вуста.

Узяв її так, немов його бурхлива, сповнена відчаю пристрасть здатна була стерти незнаного суперника з її пам’яті, з її минулого, і понад те — ніби цим він міг перетворити будь-який фрагмент її життя, навіть життя самого суперника, на інструмент своєї власної втіхи. З нестримних рухів Даґні, яка обхопила його руками, Ріарден зрозумів, що саме так вона і хотіла йому віддаватися.

* * *

Обриси конвеєрної стрічки, що здіймала вугілля до верхівки далекої вежі на тлі вогняних смуг, що покреслили небо, скидалися на нескінченну вервечку чорних контейнерів, які виповзали з землі, по діагоналі перетинаючи захід. Вгадувався віддалений приглушений дзвін ланцюгів, якими парубок у синьому комбінезоні кріпив механізми до залізничних платформ компанії «Підшипники Квінна» з Коннектикуту, що вишикувалися на бічних коліях.

Містер Моуен із «Об’єднаної сигнально-семафорної компанії», розташованої на протилежному боці вулиці, спостерігав. Дорогою додому він навмисно зупинився, щоб простежити за роботою. Легке пальто щільно облягало його огрядну постать, а світле сивувате волосся прикривав повстяний котелок.

У повітрі вже пахло першим вересневим студенцем. Усі брами на території були розчахнуті, люди і крани вивозили назовні верстати. «Немов витягують усі життєво важливі органи, залишаючи труп», — подумав містер Моуен.

— Отже, ще одна? — запитав він, тицяючи великим пальцем у бік підприємства, хоча відповідь і так знав.

— Га? — знехотя озвався парубок, який допіру його помітив.

— Питаю, ще одна компанія переїжджає в Колорадо?

— Угу.

– Із Коннектикуту це вже третя за два останніх тижні, — продовжив містер Моуен. — А як поглянути, що відбувається в Нью-Джерсі, Род-Айленді, Массачусетсі і по всьому Антлантичному узбережжі…

Молодик не дивився на нього і не слухав.

— Немов кран забули перекрити, — провадив Моуен, — і вся вода тепер тече в Колорадо. І всі гроші.

Робітник перекинув ланцюг через накритий брезентом великий верстат і слідом за ним переліз на протилежний бік.

— Де любов до рідного штату, де вірність… Люди тікають. І що це з ними сталося?

— Це все через білль, — мовив нарешті молодик.

— Через який білль?

— Через закон про зрівняння можливостей.

— Як так?

— Я чув, що містер Квінн рік тому збирався відкрити в Колорадо філію. Цей закон зруйнував усі його плани. От він і вирішив перебратися туди цілком — з усім штатом і обладнанням… Озброєний, так би мовити.

— Не бачу на це жодних підстав. Білль був необхідний. Це ганьба, щоб старі фірми існували з покоління в покоління… Закон цей був ґвалт як потрібний…

Робітник працював швидко і упевнено, якось аж ніби радісно. За його спиною гуркотів контейнер, заповзаючи на небо.

Чотири далеких димових труби здавалися флагштоками; над ними спроквола курилися димки, схожі на довгі прапори, спущені в червонястих вечорових сутінках до половини щогли.

Містер Моуен звик бачити ці труби на обрії ще за часів своїх батька та діда. Конвеєр було видно з вікна його кабінету вже тридцять років. Те, що компанія «Підшипники Квінна» могла зникнути з протилежного боку вулиці, було для нього незбагненно; про Квіннове рішення Моуен чув уже давно, але не повірив; точніше, повірив, як вірив багатьом словам, які чув чи промовляв, сприймаючи їх не більше, ніж звуки, що жодним чином не перетинаються з реальністю. Тепер він нарешті збагнув, що переїзд сусіда і є такою реальністю. Тому стояв біля платформ, немов сподівався, що зможе цьому перешкодити.

— Неправильно це, — мовив він, звертаючись до всього небокраю, хоча чути його міг лише молодий робітник на платформі. — За мого батька такого не було. Я не велике цабе, тому не хочу ні з ким воювати. Що сталося з цим світом?

Відповіді не було.

— От, скажімо, ти… Беруть тебе в Колорадо?

— Мене? Ні, я тут не в штаті. Так, підробляю. Найнявся, щоб допомогти вантажити.

— А що ж ти робитимеш, коли вони поїдуть?

— Поняття не маю.

— А що робитимеш, як іще хтось вирішить переїхати?

— Буде видно.

Містер Моуен невпевнено поглянув нагору: не зрозуміло було, кому адресовано відповідь — йому, чи хлопець промовив це сам до себе. Та робітник цілком зосередився на роботі; він не дивився вниз.

Парубок перейшов до накритих брезентом силуетів на наступну платформу, і містер Моуен пішов за ним. Він задер голову вгору, сперечаючись із кимось у просторі:

— Але ж хіба в мене немає прав? Я тут народився. І в дитинстві не сумнівався, що старі компанії залишаться на своєму місці. Я розраховував, що керуватиму заводом, як і мій батько. Хіба людина як член суспільства не має права розраховувати на це суспільство?.. З цим треба щось робити.

— З чим?

— Аякже, знаю, тобі все це здається чудовим, правда ж?.. І весь цей