Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
— Містере Таґґарт, а як воно — почуватися видатною людиною?
— А як воно — почуватися юною дівицею?
Вона засміялася.
— Як на мене, просто чудово.
— Тоді вам живеться значно краще за мене.
— Як ви можете таке казати?
— Думаю, вам навіть пощастило, що ви не причетна до важливих подій, про які пишуть у газетах. До речі, а що саме ви вважаєте важливим?
— Ну… важливе…
— Що буває важливим?
— Це вже, містере Таґґарт, маєте пояснити мені ви.
— У світі не існує нічого важливого.
Дівчина недовірливо звела на нього очі:
— Невже це ви промовляєте такі слова в такий вечір!
— У мене на душі геть не святково, якщо вам цікаво це знати. Ще ніколи в житті я не мав такого паскудного настрою.
На превеликий Таґґартів подив, у дівочому погляді відчувалася така щира стурбованість, якої він іще зроду не бачив.
— Ви втомилися, містере Таґґарт, — тепло мовила вона. — Пошліть усіх під три чорти.
— Кого саме?
— Усіх, хто примушує вас сумувати. Це несправедливо.
— Що несправедливо?
— Те, що ви змушені зараз так почуватися. Ви пережили важкі часи, але виграли. Тому маєте повне право насолоджуватися перемогою. Ви це заробили.
– І що, думаєте, мені робити?
— Цього я не знаю. Але впевнена, що сьогодні у вас має бути свято, шикарна бучна вечірка, щоб до вас завітали різні знаменитості з шампанським, дарували вам різне… Ну, скажімо, ключі від міста чи щось таке… Не можна, щоб ви отак самотою блукали містом, купуючи дурнуваті паперові серветки!
— До речі, дайте їх мені, поки не забули, — похопився Таґґарт, даючи їй десятицентівку. — А щодо шикарної вечірки… То чи не спадає вам на думку, що нині мені нікого не хочеться бачити?
Щиро замислившись, дівчина відповіла:
— А й справді. Я про це не подумала. Але тепер розумію, чому так сталося.
– І чому ж? — на це запитання він сам не мав відповіді.
— Бо всі навколо гірші за вас, містере Таґґарт, — зовсім просто, не намагаючись підлеститися, а констатуючи факт, відповіла продавчиня.
— Ви справді так вважаєте?
— Містере Таґґарт, я не надто люблю людей. Принаймні, переважну більшість.
— Я теж. Я їх зовсім не люблю.
— Думаю, така людина, як ви, не може не знати, на яку часом підлість вони здатні, як намагаються за першої-ліпшої нагоди розтоптати тебе чи проїхатися на твоєму карку. Думала, що видатні люди здатні спекатися таких захребетників, щоб не терпіти їхніх блошиних укусів, але, схоже, це не так.
— А що ви маєте на думці, кажучи про «блошині укуси»?
— Коли мені несолодко ведеться, я завжди кажу собі: ти маєш пробитися туди, де не змушена будеш терпіти різних шпильок та іншої гидоти; але, схоже, скрізь таке, хіба що для видатних людей блохи товстіші.
— Значно товстіші.
Дівчина замовкла і замислилася.
— Цікаво, — мовила вона, коментуючи якусь свою думку.
— Що цікаво?
— Колись я читала книжку, в якій писалося, що видатні люди завжди нещасні, й що вони видатніші, то нещасніші. Я тоді цього не зрозуміла. Та, мабуть, так воно і є.
— Слова ці значно правдивіші, ніж ви думаєте.
Дівчина схвильовано відвернула голівку.
— Але чому ви так переймаєтеся видатними людьми? — запитав Джеймс. — Чи ви просто звикли шанувати героїв?
Дівчина подивилася на Таґґарта, і він помітив на її досі серйозному личку відлиск усмішки — такого красномовного погляду, зверненого особисто до нього, він ніколи досі не бачив; але відповіла вона тихо і майже приречено:
— Містере Таґґарт, а кого ж іще шанувати?
У крамничці раптом залунав огидний скреготливий звук — не дзвінок, не зумер, а щось інше; воно хрипіло противно і наполегливо.
Дівчина здригнулася, немов прокинувшись, а потім зітхнула.
— Усе, містере Таґґарт, зміну закінчено, ми зачиняємося, — мовила сповненим жалю голосом.
— Вдягніть свого капелюшка, — запропонував він, — а я почекаю надворі.
Вона глянула на нього так, немов із усіх імовірних несподіванок, що їй могла підготувати доля, такої вона ніколи не могла навіть уявити.
— Ви не жартуєте? — прошепотіла вона.
— Не жартую.
Крутнувшись дзиґою, вона прожогом кинулася до службових дверей, забувши про свій прилавок, про обов’язки і про неписаний жіночий закон — ніколи не показувати чоловікові, що його запрошення їй імпонує.
На мить затримавшись, він провів її поглядом. Таґґарт не заглиблювався у свої почуття, він їх узагалі ніколи не аналізував — це було єдине непорушне правило, якого він суворо дотримувався протягом усього життя; він просто відчував бажання, і воно було йому приємне. Іншого визначення він і знати не хотів. Одначе цього разу почуття виникло з думки, занадто несподіваної, щоб він здатен був її висловити. Він частенько сходився з дівками — представницями нижчих шарів суспільства, — які влаштовували нахабні вистави, пускали бісики і намагалися брутально до нього підлеститися з цілком очевидних причин; вони не були йому ані симпатичні, ані огидні; їхнє товариство розважало, і він ставився до них, як до партнерів у грі, правила якої розуміють обидва боки. Але ця дівчина була інакша. І в нього в голові засіла невисловлена думка: яка несосвітенна дурепа, вона й справді так вважає.
Джеймса не бентежило і не сприймалося за контроверзу те, що він нетерпляче чекає на тротуарі під дощем і потребує нині саме її. Він не намагався зрозуміти своєї забаганки. А неназване і невимовлене не може собі суперечити.
Коли дівчина вийшла, він зауважив у її образі дивну суміш: сором’язливий погляд і високо підняту голову. На ній був жахливий плащ-дощовик, що його безповоротно спотворювала дешева брошка на лацкані, й невеличкий капелюшок із плюшевими квітами, зухвало зсунутий на кучерявій голівці трохи набік. Хоч як це дивно, завдяки гордовито піднятій голові її вдяганка навіть здавалася привабливою; дівчина немов показувала, як добре вона вміє носити те, що має.
— Може, зайдете до мене в гості? Щось вип’ємо. — запропонував Джеймс.
Вона мовчки і врочисто кивнула, немов не могла так швидко знайти відповідних слів. А потім, не дивлячись на нього, немов зверталася сама до себе, промовила:
— Ви сьогодні нікого не хотіли бачити, але запросили мене…
Досі він ніколи й ні в кого не чув такої гордості в голосі.
Не мовивши більше й слова, дівчина сіла з ним у таксі. Певний час вона дивилася у вікно на хмарочоси, повз які вони проїжджали, а потім сказала.
— Я чула, що в Нью-Йорку часом стаються такі історії, але ніколи не думала, що таке може бути зі
