Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Звідки ви родом?

– Із Буффало.

— А родичі є?

Вона трохи помовчала.

— Думаю, мають бути. Там, у Буффало.

— Як це — «мають бути»?

— Я їх покинула.

— Чому?

— Подумала, що коли мені й судилося чогось досягти, то тільки назавжди пішовши від них.

— Чому? Щось сталося?

— Ні. Там нічого і ніколи не стається. Саме з цим я і не могла змиритися.

— Про що ти? Поясни.

— Ну, вони… Мабуть, краще сказати вам правду, містере Таґґарт. Мій батько так нічого і не досягнув у житті, а матері було на це начхати, і мені врешті-решт допекло, що з сімох членів сім’ї працювала лише я, а решта, так чи так, вічно били байдики. Тому я подумала: якщо не втечу звідти, то здамся… Зогнию вщент, як і вони. Тож купила квиток на поїзд і поїхала. Нікого не попередивши. І навіть не попрощавшись.

Вона раптом усміхнулася:

— Містере Таґґарт, я втекла на вашому потязі.

– І коли ви сюди приїхали?

— Півроку тому.

– І весь цей час сама?

— Так, — весело відповіла дівчина.

– І що ж ви збиралися тут робити?

— Бодай щось, знаєте… Кудись улаштуватися…

— Куди саме?

— Не знаю… Людям різне вдається. Я побачила фотографії Нью-Йорка і подумала… — вона вказала на хмарочоси, що прозирали крізь патьоки дощу за вікном таксівки, — подумала, що той, хто збудував ці будинки, не б’є байдиків і не скиглить, що на кухні брудно, що дах тече, труби забиті, а світ проклятий, і…

Вона різко смикнула головою і глянула йому в очі:

— Містере Таґґарт, ми були бідні, мов церковні миші, й нас це геть не бентежило. Саме цього я і не могла витримати — того, що насправді їм до всього байдуже. Вони й пальцем не хотіли поворухнути. Навіть сміття винести. А сусідка все патякала, що я мушу їх обслуговувати, бо все одно байдуже, що буде зі мною, з нею, з кожним із нас, адже ніхто нічого не може змінити!

В її світлих очах читалася рішучість.

— Я не хочу про них говорити, — вела вона далі. — Принаймні не зараз. Оцього-ось — я про зустріч із вами — з ними не могло статися. І я не хочу цим із ними ділитися. Це моя подія, а не їхня.

– І скільки ж вам років?

— Дев’ятнадцять.

Уже в своїй вітальні, уважніше роздивившись гостю, Таґґарт подумав: «Якщо її трохи відгодувати — в дівчини буде непогана фігурка»; вона здавалася занадто худа як на свій зріст і будову. Вбрана була в коротеньку поношену чорну сукенку в обтяжку, на зап’ястку вибрязкували недоладні пластмасові браслети. Стояла посеред кімнати, роззираючись, немов у музеї, де ні до чого не можна торкатися руками, і шанобливо намагалася запам’ятати всі деталі.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Шерріл Брукс.

— То сідай, Шерріл.

Поки він мовчки збовтував коктейль, вона покірно чекала, сівши на краєчок крісла. Коли Джеймс подав їй келих, дівчина слухняно пригубила, а потім просто тримала напій у руці. Він бачив, що вона не відчуває смаку напою, просто не помічає його.

Ковтнувши, він роздратовано відставив свій келих: перехотілося пити. Таґґарт заходився похмуро крокувати з кутка в куток, розуміючи, що її очі невідривно стежать за ним, насолоджуючись цією миттю і величезним сенсом, що становили для неї його рухи, його шпоньки, шнурки на його черевиках, його абажури і попільнички.

— Містере Таґґарт, чому ви сьогодні такий нещасний?

— Чому ти цим так переймаєшся?

— Бо якщо… Якщо ви сьогодні не маєте права радіти і пишатися, то хто тоді його має?

— Я теж хотів би це знати — хто має таке право? — Таґґарт рвучко обернувся до своєї гості; слова ринули, немов зірвавшись із гальм. — Це ж не він винайшов залізну руду і доменні печі, адже не він, ні?

— Хто?

— Та Ріарден же ж! Він не винаходив плавки, хімії та лиття. Він не міг би винайти свій метал без безлічі інших людей. Його метал! Чому він його привласнив? Чому вважає своїм винаходом? Усі використовують чужі ідеї. Ніхто не здатен придумати нового.

Вона здивовано мовила:

— Але ж залізна руда і все решта… існують уже давно. Чому ж тоді ніхто не зробив такого металу до містера Ріардена?

— Від зробив це не задля благородної мети, а задля власного збагачення. Він завжди чинив лише так.

— А що ж у цьому поганого, містере Таґґарт? — вона стиха засміялася, немов щойно відгадала загадку. — Це безглуздо, містере Таґґарт. Ви зовсім інше мали на думці. Ви ж чудово знаєте, що містер Ріарден сам заробив усі свої гроші, як і ви. Це ви так просто зі скромності кажете, адже всі й так знають, що ви зробили неймовірно важливу справу — і ви, і містер Ріарден, і ваша сестра… Вона, мабуть дивовижна людина!

— Та невже? Це вам так здається. Моя сестра — черства, бездушна жінка, яка все своє життя розтринькує, прокладаючи залізничні колії та будуючи мости, — не заради вищих ідеалів, а лише тому, що їй це подобається. Якщо вона й так робить свою улюблену справу, то чим тут захоплюватися? Я зовсім не впевнений, що будівництво цієї залізниці задля успішних підприємців Колорадо заслуговує на особливе ставлення, тим більше, коли нещасний народ регіонів, уражених безробіттям, нагально потребує транспорту.

— Але ж, містере Таґґарт… Ви ж самі боролися за будівництво лінії.

— Так. Бо це було моїм обов’язком перед компанією, перед вкладниками, персоналом. Але не чекайте, що я тішитимусь із цієї події. Не переконаний, що все це було потрібно… Нащо здався новий складний метал, якщо стільки країн гостро потребують звичайнісінького заліза… Чи знаєш ти, що в Китайській Народній Республіці бракує елементарних цвяхів, щоб прибивати дерев’яні дахи до крокв?

— Але… навряд чи в цьому є ваша провина.

— Хтось усе одно мусить подбати про цвяхи. Людина, котра вміє бачити не лише те, що занотовано в її записнику. В наш час неможливо знайти нікого, здатного співчувати — і це коли навколо стільки страждань! Це ж немислимо: начхати на все і на всіх, віддавши десять років свого життя порпанню з якимсь-там металом. Вважаєш, це велике досягнення? Е, ні. Тут ідеться не про високий хист, а про шкуру, якої не пропечеш, виливши йому на голову хоч і тонну сталі! У світі є безліч значно обдарованіших людей, але їхні імена не опиняються на перших шпальтах газет, і ти не побіжиш із шосе до залізничного переїзду, щоб на них подивитися, — бо ті люди не винаходитимуть мостів, здатних стояти вічно, в час, коли страждання людства мордують їхні душі!

Дівчина дивилася на нього шанобливо, хоч і без колишнього захвату; її очі згасли. Джеймс почувався впевненіше.

Узяв