Завоювання Плассана - Еміль Золя
Муре почекав ще з півгодини. Він прислухався дуже уважно, ніби хотів, щоб ці четверо людей поринули ще глибше в заціпеніння міцного сну. Повитий мороком будинок завмер. Тоді він підвівся й повільно зійшов у передпокій, стиха бурмочучи:
— Марти немає, будинку немає, нічого немає.
Муре відчинив двері в сад і пройшов у маленьку оранжерею. Акуратно розібравши сухі кущі буксів, він почав носити їх великими оберемками і накладати під дверима Трушів і Фожа. Йому потрібне було яскраве світло; він пішов у кухню, засвітив усі лампи і порозставляв їх на столах, на площадках сходів, у коридорах. Потім попереносив решту буксів. Купа здіймалася вище дверей. Але, несучи останній оберемок, Муре підвів очі і побачив вікна. Тоді він повернувся в оранжерею, забрав обрубки фруктових дерев і наклав великі купи під вікнами, лишаючи дуже спритно просвіти для повітря, щоб полум’я легше розгорілося. Багаття все ще здавалося йому замалим.
— Нічого більше немає, — повторював він, — хай нічого більше не буде.
Він щось згадав, спустився в льох і знову почав ходити туди й сюди. Тепер він виносив запас палива на зиму: вугілля, виноградні лози, дрова. Багаття під вікнами зростало; з кожним оберемком лоз, які він укладав дуже дбайливо, він відчував дедалі більше задоволення. Він розклав паливо і в кімнатах першого поверху, лишив одну купу у передпокої, другу в кухні, тоді поперевертав меблі, зсуваючи їх докупи. Він зробив все це за годину. Бігаючи з повними руками, без черевиків, він всюди побував, все понакладав так спритно, що не впустив жодного поліна. Здавалось, він почав якесь нове життя, здобув якусь надзвичайну спритність рухів. Весь під владою своєї невідступної ідеї, він виявляв надзвичайну силу і великий розум.
Коли все було готово, він якусь мить тішився своїм витвором, ходив од купи до купи, милувався їх чотирикутною формою, обходив навколо кожної і легенько плескав у долоні з виглядом глибокого задоволення. Кілька грудок вугілля впало на сходах, він збігав по віник і чистенько позмітав чорний порох із східців. Він закінчив свій огляд, як дбайливий буржуа, який знає, що все повинно бути заздалегідь обмірковано і зроблено як слід. Потроху радість його збуджувала; він пригинався додолу, бігав, рачкував, дихаючи все важче, із звірячим гарчанням.
Нарешті він узяв лозину і запалив купи, почавши з тих, що були на терасі, під вікнами. Одним стрибком він вскочив у будинок, запалив купи в їдальні й у вітальні, в кухні й передпокої. Потім почав перебігати з поверху на поверх, кидаючи рештки запаленої лози на купи, що загороджували двері Трушів і Фожа. Він тремтів від люті, що з кожною хвилиною посилювалася, і від яскравого полум’я пожежі оскаженів остаточно. Двома величезними стрибками він спустився вниз, крутився, як дзига, пірнаючи крізь густий дим, роздмухуючи багаття, кидаючи туди жмені розжареного вугілля. Побачивши, що полум’я доходить вже до стелі, він час від часу сідав на підлогу, реготав, плескаючи щосили в долоні.
Тим часом будинок гуготів, як напхана дровами піч. Пожежа спалахнула в усіх кутках зразу з такою силою, що тріскалася підлога. Божевільний крізь хвилі полум’я з опаленим волоссям, в почорнілій одежі, знову кинувся нагору. Він сів навпочіпки на площадці третього поверху, спершись на кулаки, витягаючи шию і рикаючи по-звіриному. Він стеріг прохід, не відриваючи очей від дверей абата.
— Овідію! Овідію! — почувся несамовитий крик.
В кінці коридора раптом розчинилися двері з кімнати пані Фожа, і полум’я, як буря, вдерлося в кімнату. Серед вогню з’явилася стара жінка. Простягши руки вперед, вона розсунула палаючу лозу, вискочила в коридор, ногами і руками розкидаючи головешки, що закривали двері в кімнату сина, якого вона розпачливо кликала. Божевільний ще більше зіщулився, очі його палали, він жалібно скиглив.
— Почекай мене, не стрибай у вікно! — кричала вона, стукаючи в двері. Їй довелося висадити двері; вони вже горіли і легко подалися. Вона з’явилася знову, тримаючи сина на руках. Абат ледве встиг надіти сутану. Він задихався від Диму.
— Слухай, Овідію, я понесу тебе, — сказала вона рішуче. — Тримайся за мої плечі, чіпляйся за волосся, коли почуватимеш, що падаєш… Не турбуйся, я донесу тебе.
Вона взяла його собі на плечі, як дитину, і ця велична мати, ця стара селянка, віддана до смерті, навіть не похитнулась під страшним тягарем непритомного великого тіла, що навалилось на неї. Вона гасила вугілля своїми босими ногами і прокладала собі дорогу, відштовхуючи рукою полум’я, щоб воно не обпалило її сина. Але в ту мить, коли вона почала спускатися вниз по сходах, божевільний, якого вона не бачила, стрибнув на абата Фожа і стяг його з її плечей. Його жалібне виття перейшло в дике гарчання, і на краю сходів з ним стався страшний припадок. Він бив священика, дряпав його, душив.
— Марто! Марто! — кричав він.
І покотився разом з тілом абата по охоплених полум’ям східцях; а пані Фожа, вп’явшись зубами в його горло, пила його кров. П’яні Труші згоріли, навіть не застогнавши. Спустошений і сплюндрований будинок завалився серед хмари іскор.
XXIII
Маккар не застав лікаря Порк’є вдома, лікар прийшов тільки о пів на першу. Всі були ще на ногах. Один тільки Ругон не підводився з ліжка; він казав, що всяке хвилювання вбиває його. Фелісіте, що нерухомо сиділа в головах у Марги, пішла назустріч лікареві.
— Ах, любий пане лікарю, ми так турбуємось, — прошепотіла вона, — бідолашна й не ворухнулася з тієї хвилини, як ми її поклали тут… Руки в неї вже холодні, я їх тримала в своїх, але не могла зігріти.
Лікар Порк’є уважно подивився на Мартине обличчя, потім, навіть не оглядаючи її, постояв хвилину, прикусивши губу, і розвів руками.
— Моя люба пані Ругон, — сказав він, — будьте мужньою…
Фелісіте заридала.
— Це кінець, — провадив лікар, притишуючи голос. — Я вже давно чекав цієї сумної розв’язки, мушу вам признатись тепер у цьому. У бідної пані Муре уражені обидві легені, і сухоти ускладнилися нервовою хворобою.
Він сів, зберігаючи на устах свою усмішку добре вихованого лікаря, який лишається ввічливим навіть перед лицем смерті.
— Не вдавайтеся в розпач, якщо не
