Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Як? То, виходить, незважаючи нi на що, ти не скинеш ряси? — скрикнула Дарина.

— Нащо? — мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очi.

— Тепер кругом мир i спокiй i мої сили не потрiбнi нiкому! — стримано додав Найда.

— Отже, ти задовольнився, що Росiя заступилася за одновiрцiв у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?

— Авжеж, панно! — глибоко зiтхнув Найда. — Стогони i зойки навколо… Та хiба мало є на свiтi горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула.

— Чому ти говориш зi мною так холодно, так вороже? — заговорила вона швидко й гаряче. — Чому ранiше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?

Найда мовчав.

— Але якщо це правда! — з щирим смутком скрикнула Дарина. — Якщо ти так змiнився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б менi було й не зустрiчатися з тобою!

Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стiни.

— Панно… панно… — схвильовано промовив Найда, ступивши кiлька крокiв до неї. — Ти плачеш… Дарино… — додав вiн несмiливо. Останнього слова Дарина не чула.

— Так, плачу, — заговорила вона уривчасто й рiзко, вiднiмаючи руки вiд очей i обертаючи до Найди обличчя. На вiях її ще блищали сльози, але очi паленiли гнiвно й збуджено. — Плачу. Але що тобi до того, преподобний отче? Тобi байдуже i до мене, i до нещасної вiтчизни! Iди ж бий поклони й радiй спасiнню своєї душi!

— Панно, що ти говориш?

— Те, що є! — запально казала Дарина. — Не про себе турбуюсь я: вiтчизни доля рве менi душу, бо не бачу вже нi єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батьковi за те, що вiн продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душi! Невже ти можеш вiрити в цей мир? Чи знаєш ти справжнi намiри держав? Нi, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досi я думала, що ти ще любиш свою батькiвщину, але бачу — помилилася я в тобi, смиренний отче.

Останнi слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.

Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.

— Нi, — перебив вiн Дарину, — ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда — гайдамацький отаман.

Найда розправив плечi й гордо пiдвiв голову; вiд цього руху вiн став, здавалося, ще вищий i могутнiший.

— Ти не помилилася в менi, я зрозумiв усе й давно вже прочитав мiж рядками королiвських декретiв i милостивих iнтерцесiй те, про що ти кажеш менi зараз. I знай: як тiльки сейм одхилить нашi вимоги, як тiльки ляхи простягнуть знову руку на нашу вiру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю пiд свiй стяг козакiв, гайдамакiв i всiх, кому ще дорогий наш край.

Радiсний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед i застигла на мiсцi, чекаючи якогось вирiшального слова, що, здавалось, ось-ось мало зiрватися з уст ченця.

— Вiдчай, ганебна слабкiсть i нещасне кохання привели мене сюди, — говорив далi Найда, — але я їх поборов у собi, i вiдчай, i кохання.

— Хiба та, котру ти кохаєш, померла? — несмiливо перебила його Дарина.

— Нi, вона жива.

— Не кохає тебе?

— Не смiє кохати, бо вища за мене своїм становищем, — при цих словах по устах Найди майнула їдка усмiшка. — Безмiрно вища за мене.

— Вища за тебе! — палко мовила Дарина. — Та коли б вона була навiть королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни!

— Рятiвника вiтчизни! — повторив з гiркою усмiшкою Найда. — Не кожному пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за неї тисячу разiв своє життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тiльки шибениця й паля.

— Що таке шана, й булава, й слава! — палко мовила Дарина. — Той, хто загине за вiтчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi муки й саму смерть.

— Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? — скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини.

— Так, я, вельможна панна, — твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи вiд Найди сяючих очей, — така ж сама козачка, як i ти. Там,.де йдеться про моє серце, я не поступлюся нi перед ким…

— I ти б вiддала його… — завмираючим голосом промовив Найда. I, не закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд.

— Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкодує життя заради батькiвщини, — твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей.

У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно:

— Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе.

— Зараз буду, — вiдповiв Найда i взяв Дарину за обидвi руки. Якусь хвилину вiн дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом i потiм промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам’ятай же, Дарино, що ти сказала менi.

— Буду пам’ятати й ждатиму.