Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Се даремно: паче всього старайтеся, преподобнi отцi, щоб народ слухняним був i бунти проти своїх властей, а також i кровопролиття не смiв чинити.
При цих словах обозного чорнi брови Аркадiя нахмурились, а на смаглявому обличчi Мельхiседека з’явився суворий вираз.
— Хто каже про те, пане обозний, — мовив вiн, зiтхнувши. — Старалися ми досi i в майбутнi часи домагатимемося свого права судом i терпiнням. Аз, грiшний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди… Зiгрiваємо ми весь кревний люд словом надiї; та коли б не стало в нього терпiння i повстав би на гнобителiв, то паки реку — i цар небесний не осудив би за це народ свiй великомученицький.
— Воiстину, народ православний український у такiй тут тiснотi й нуждi перебуває, яка була хiба що в часи апостольськi! — скорботно зауважив Єлпiдифор.
— Вiрю i знаю, — погодився обозний. — Але хай не дерзає народ повставати на правителiв своїх: «Несть-бо влади, аще не вiд бога». Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такi заходи королiвським двором для захисту вас вiд озлобителiв уживаються. Покладайтеся на протекцiю царицi, подавайте скарги й протести, спокус i погроз не бiйтеся, а народ терпiння й благочестя навчайте.
— Трудимось, ясновельможний пане, в мiру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавнi храми нашi.
I Мельхiседек заговорив iз запалом про змiни, викликанi декретом короля в усьому краї Українському.
Аркадiй та Єлпiдифор жваво пiдтримували розповiдь отця iгумена. Схвильовано слухала Дарина iгумена й намiсника, не вiдриваючи очей вiд мужнiх облич воїнiв Христових.
— А чи не знаєте ви, превелебний отче, — звернулася вона до Мельхiседека, коли вiн закiнчив свою розповiдь, — як стоїть справа в жiночому Лебединському монастирi? Чи одвiз послушник Найда мого листа?
— Одвiз, ясна панно, i словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й унiати в багатьох iще страх i сумнiви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить нiколи королiвського декрету.
— Затвердить, у тому сумнiву не майте, — заперечив обозний. — Не токмо Росiя, а й iншi королiвськi двори гноблену православну церкву визнають.
— О, безумству ляхiв немає меж! — зiтхнув отець Єлпiдифор.
— Та якщо вони опиратимуться в своєму безумствi, тим краще буде для нас, — гаряче озвалася Дарина. — Тодi Росiя пошле свої вiйська i збройне примусить ляхiв виконати всi нашi вимоги.
— Те-ге-ге! — розсмiявся обозний. — Гаряча голiвка в тебе, доню… Збройної Державам треба обережно поводитись iз зброєю…
Розмова перейшла на iншi, менш цiкавi для Дарини теми, а тому думки її знову повернулися до Найди, i вона з нетерпiнням почала чекати кiнця трапези.
Але трапезi, здавалося, не буде кiнця. Ченцi вирiшили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усiлякi присмаки з’являлися все в бiльшiй i бiльшiй кiлькостi.
Та все ж таки Дарина дiждалась кiнця.
Обважнiлий i пiдпилий пан обозний пiшов спочити перед вечернею. Дарина ж вiдмовилася вiдпочивати й, за порадою отця iгумена, вийшла в монастирський сад. В душi її таїлася надiя зустрiтися там з Найдою, але сподiванка виявилась марною. Найди не було нiде.
Засмучена й трохи ображена, поволi йшла Дарина дорiжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.
В душi її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.
«Вiн повинен був менi розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення i в якому станi знайшов черничок… Це обов’язок кожного посланця… Адже там, на хуторi, вiн так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечнiй дорозi… А тепер наче й дiла йому нiякого немає нi до монастирiв, нi до вiтчизни!.. Чому?..»
— Ох, цi настирливi думки дiймають, як мухи в спасiвку, i нiчим не вiдженеш їх!
Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, нiби злякавшись, що хтось мiг пiдслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повiтря долинали звiдкись пахощi меду й резеди. Дiвчина повернула на вужчу стежку помiж широколистими яблунями й сiла на дерновiй лавi: попереду вiдкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.
«Чому це мене так цiкавить кожен погляд його, кожне зiтхання i чому менi прикро вiд його байдужостi? — думала Дарина. — Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тiльки те, що молодий лицар надiв чорну рясу? Невже я тiльки через любов до багатостраждальної вiтчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивiдати, яка панi чи дiвчина розбила його життя? Нi, тисячу разiв нi! — сама собi рiшуче мовила Дарина, пiдводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, i в очах миготiли червонi iскри… — Лицемiрство й брехня. Ох, що ж цеi Вир якийсь… i берег тiкає з-пiд нiг…»
Вiд цiєї думки серце Дарини болiсно стислося, невимовне гостре почуття самотностi й туги охопило її. Побоюючись зустрiтися з ким-небудь стороннiм у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим бiльше, що дзвiн уже кликав до вечернi.
У церквi було багато прочан, коли Дарина ввiйшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченцi.
Вони зупинилися бiля протилежного криласа. Дарина глянула в той бiк i вiдразу ж побачила Найду; очi їхнi зустрiлися на одну тiльки мить, але зразу ж Найда потупив погляд i так i не обернувся до Дарини до самого кiнця служби.
Погано спала тiєї ночi панна i вранцi встала сумна й збентежена… Цiлий день провела вона знову в монастирi, але Найда, видно, уникав зустрiчi з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.
На третiй день, пiд час раннього снiданку, отець Мельхiседек сказав своїм почесним гостям, що вiн допiру одержав листа вiд iгуменi Лебединського жiночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит унiатський має
