Останні орли - Михайло Петрович Старицький

ударi серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! — Найда похилив на груди голову; розбурханi почуття стали помалу-малу вгамовуватись i’переходити в елегiйнi. Пригадалося Найдi, з якою радiстю, з якою соромливою ласкою зустрiчала його завжди панна Дарина, i не хотiлося йому все це приписувати тiльки її патрiотизмовi, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вiтчизну… Йому здавалось, що вiн мав право пiдозрювати в нiй i iнше, нiжнiше почуття… О, та ласка, та усмiшка, тi очi — вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! I от здогади цi i є смертельна отрута. Хiба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рiвну собi людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навiть пояснив, що i в казцi таке було б дурницею! А вiн, знаючи вже непереможну владу чарiвницi, ще слухав її i з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втiк од неї пiд власяницю, то не треба було слухати її слiв, ловити її погляд… Не виходити навiть з келiї, коли слiпа доля заносила її в монастир… О, коли б випекти її з пам’ятi, вирвати з цього дурного серця!» — i Найда здушив до болю груди.

У цей час до келiї долинув гамiр, що знявся на монастирському подвiр’ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливi накази. Найда поквапне вийшов з келiї й попростував до брами — в неї вже в’їжджала запряжена шестериком гнiдих коней простора колимага. Отець iгумен iз старшою братiєю стояли на схiдцях монастирського ганку, зустрiчаючи з особливою радiстю новоприбулих гостей.

Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й пiдбiгла пiд благословення до отця архiмандрита.

— Панна Дарина! — мимохiть скрикнув Найда i завмер на мiсцi.

Пiсля радiсних слiв привiту i перших запитань Мельхiседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний i Дарина пiшли за ним.

Дарина помiтила подив i хвилювання, що охопили Найду при зустрiчi з нею, i серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула вiд радостi й соромливо опустила очi. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пiшла вона слiдом за батьком i Мельхiседеком, не беручи участi в їхнiй розмовi: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.

Хоч вона бачила його обличчя тiльки одну мить, та все ж таки помiтила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з’явився гострий, затаєний блиск.

«Чому, побачивши мене, вiн так змiнився на обличчi, чому зник, не сказавши й слова?» — думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.

Тим часом Мельхiседек увiв почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченцi нашвидку вже готували щедрий почастунок.

Гостi посiдали до столу.

Дарина озирнулася, маючи таємну надiю побачити Найду, але нi серед присутнiх за столом, нi серед послушникiв, якi прислужували в трапезнiй, Найди не було.

Крiм Мельхiседека, обозного й Дарини, за столом сидiли ще iєромонах Єлпiдифор та iєродиякон Аркадiй.

Очевидно, до трапези були запрошенi тiльки найпочеснiшi мешканцi монастиря.

Заспокоївшись на цiй думцi, Дарина почала терпляче ждати кiнця трапези, сподiваючись зустрiти Найду якщо не в церквi, то на монастирському подвiр’ї.

У трапезнiй було свiжо й прохолодно; крiзь гратчастi вiкна заглядала зелень розкiшного монастирського саду. Бiля iкон сяяли великi лампади. З пахощами кипариса зливалася лiсова пречудова свiжiсть. Пiсля жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навiяло на пана обозного приємний настрiй.

— Ху, та й гарно ж у вас, преподобнi отцi, — промовив вiн, важко вiддихуючись i витираючи шовковою хусткою пiт з лисини. — Тиша, мир i благолiпнiсть.

— Еге ж, — вiдповiв Мельхiседек, — охоронив господь серед бур i напастей сей захисток i притулок благочесних, а скiльки разiв лютi гонителi i на монастир сей, i на життя моє посягали. Та господь почув молитви нашi… Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: вiн холодний — з льоду.

Мельхiседек подав знак, i служка наповнив важкий срiбний келих, що стояв коло пана обозного.

Мед був такий холодний, що на срiблi келиха навiть виступили росинки.

Пан обозний надпив кiлька ковткiв i, поставивши келих на стiл, сказав, проводячи хусткою по вусах:

— Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й лiси в вас, угiддя… розкiш!.. — провадив вiн далi, вибираючи з тарiлки жирнi куснi й запиваючи їх медом. — Хлiб скрiзь уродив… проїжджали, милувались усiм… земля обiтована, як здавна прозвали її ляхи… Тiльки от села занедбанi…

— Так, — сумно зiтхнув Мельхiседек. — Кругом благодать i достаток плодiв земних, а несть миру свiтовi; про часи мирнi повсякденно господа бога просимо.

— I господь почув вашi молитви, — вiдповiв пан генеральний обозний. — Чи вiдомо вам про ласкаву iнтерцесiю царицi? Цариця видала ординанс вельможному князевi вчинити у дворi польському як письмову, так i словесну вимогу в такiй силi, щоб православним нi в якому разi нiяких кривд вiд римлян i унiатiв не чинилося; також вона приймає всiх одновiрцiв пiд свiй монарший захист… I король прихилився вухом до премудрих слiв монархинi й видав уже декрет.

— Сподобились почути й побачити його! — радiсно промовив Мельхiседек. — Рачитель i брат во Христi архiєпископ Георгiй прислав нам одразу ж точнi списки з Варшави й сповiстив iще, що його мосць королiвський канцлер, за моїм клопотанням, писав до унiатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних… Такi ж листи написанi й до їх милостей князiв потентатiв.

— Всюди декрет польський по церквах братiя наша народовi читає, — додав Єлпiдифор. — Радiсть велика й надiя всiх обуяли.

— Люди скрiзь ожили, — палко пiдхопив iєродиякон Аркадiй, — не хочуть слухатись нi двору панського, нi зверхностi унiатської!

При останнiх словах отця Аркадiя пан обозний одсунув вiд себе тарiлку