Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Як задумав мiй хазяїн уночi тiкати з Лисянки, то Сару зв’язав i вкинув у лантух, а на лантух поклав ще двi перини й погнав степом коней, бездорiжжям, щоб збити погоню… Коли ми од’їхали миль зо три, тiльки тодi вiн скинув з Сари перини й витяг її на вiтер… Така була бiла, як сорочка, а на синiх губах темнiла запечена кров… насилу ми одволали… Далi вiн побоявся класти перини на Сару й держав її тiльки в лантусi iз зв’язаними руками й ногами… А на четвертий день дозволив розв’язати їй руки й iнодi сидiти… а ноги я розв’язала їй оце тiльки зараз, — i Ривка на доказ своїх слiв вiдкрила опухлi Саринi ноги.

Жебрачка вжахнулася й завела жалiбним голосом:

— Ой вей, вей! Сирiточка, нiкому заступитися… Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливiша за неї, пишну… I хороша, i красуня, антик… А як долi немає, то й плач цiлий вiк… не дивно, що вона шукала собi смертi…

— Це уже вдруге, — пояснила Ривка. — Перший раз вона хотiла була кинутись пiд лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, i катував же вiн її, вей мiр! Я боюсь йому й сказати тепер — замордує…

— Навiщо ж виказувати нещасну, — проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи спiвчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про спiвчуття, бо гнiв Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.

У цей час повернулася дiвчинка з корячком свiжої води. Вiд кiлькох ковткiв її Сара вiдразу опритомнiла. Вона розплющила свої великi очi й обвела всiх безтямним поглядом. А потiм, пригадавши все, нараз затремтiла й почала благати рятiвникiв своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього свiту.

— Навiщо вам мої страждання? — ламала вона руки. — Навiщо? Ривко, пожалiй мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть!

— Ой вей, мамеле! — несподiвано й iстерично заридала на цi благання Естерка. — Пустiть її, не мучте! Вона така добра… очi в неї… ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так її жаль!

Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi гiркоту, що назбиралася в змученому Сариному серцi, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.

— Не плач, панно, не плач, адамант мiй! — втiшала Сару жебрачка, цiлуючи її холоднi руки. — Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть… на його терезах наше життя, i ми не смiємо переступити його волi… Вже яке гiрке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших не повстану.

Цi простi, теплi слова чужої стражденної людини пiдбадьорили Сару, а сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав їй груди. Вона поцiлувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навiть обняла Ривку й, прошепотiвши тихо: — Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпiти, — пiдвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: — Ведiть мене, не бiйтеся!

Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в глибокiй улоговинi лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно бiля корчми коло в’їзду до мiстечка.

— Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася? — накинувся був зразу Гершко на Ривку.

Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь:

— Де тинялася! Несла на руках разом’ з цiєю жебрачкою рiдну дочку ребе Гершка… На ноги стати не може, погляньте якi! Нехай господар дасть лiхтаря — од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця… Ой вей, вей! Що робиться на свiтi!

— Ну, гершду, годi! — зупинив її Гершко, але не гнiвним, а лагiдним, нiби благальним голосом. — Слабка, хвора… Ну, ноги й теє… А ти, якщо втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом.

— Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили… та й Сару пiдкрiпити слiд було б.

— То налийте нам два ока пива, — наказав Гершко й дав жебрачцi ще трояка.

Стояла вже над Кам’янкою нiч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася бiля однiєї брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра. Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi вологiй прохолодi близькiсть води.

Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у дворi заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, i ворота розчинилися.

З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи сутулувата. У непевному свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому її обличчi переможно панував лише довгий, гачкуватий нiс.

— Ану, покажи лишень менi, покажи, братику, свою Сару! — заговорила вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря.

Ривка пiдштовхнула до неї дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара мовчки поцiлувала родичцi руку.

— О, красуня! Очi, як у небiжки… немов бачу її. Тiльки шлехт — хвора вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається… Ну, та ми її тут швидко поправимо! — говорила вона привiтно. — У мене всяке зiлля є, я ж знахарка! — засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару, звернулася до Гершка: — Спасибi, спасибi, братику, що завiтав до нас. Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й часи такi, що кого рiк не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй!

Гершко пiдiйшов iще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з розмальованою стелею i товстими стiнами, прикрашеними вишитими птахами i яскравими килимками, приваблювала своїм затишком i прохолодою, а накритий стiл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю… Та й господиня так i упадала коло своїх родичiв. Вона голубила