Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Ой мамо, як гарно тут i страшно! — скрикнула Ривка.

— Чого страшно? — здивувалася жебрачка. — Тут, хвала боговi, спокiйно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам’яний мур, — показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лiвого берега, — не долiтає нiякий шум, нiякий гвалт з гори й з iнших бокiв… Ми там у ямi, як на тому свiтi. Хлопiв у мiстечку мало, ми майже всi свої… Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нiбито на горi бунтують хлопи проти панiв, а пани наче зiбрали конфедератiв i рiжуть хлопiв, палять їхнi села, а де запопадуть, то й наших грабують та вiшають… Такi страхiття розказують, мов тi кари єгипетськi, або як за Гамана… борони, боже! — торохтiла говiрка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. — А до нас нiхто й не заглядає… В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, iз скель!

Слова єврейки, «що в цiй ямi кiнець свiту», «що сюди нiхто й не загляне», били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом i з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до вiдкритої могили… нi, не до могили, — вона б у могилу пiшла з радiстю вiд своїх катiв, вiд їх нелюдських катувань, — а її ведуть у кам’яну в’язницю, звiдки нiхто не визволить її, звiдки не долинуть до дорогих людей нi зойки її, нi останнiй крик нерiвної боротьби.

— Вус? Я не про тi страхи, — заговорила нарештi Ривка. — Вiд хлопських страхiв пуриц мiй втiк, i, правду кажучи, кращого мiсця, бiльш прихованого немає на цiлому свiтi! А я ось про що: про цi урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в головi наморочиться, у вухах дзвенить i в очах зеленi кола. Я ось про цi провалля… Ну що, коли зiрватися тут, кiсток не позбираєш!

— Авжеж, не позбираєш! — кивнула головою жебрачка. — Цiєї весни зiрвався он з того мiсця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожнiй, — так до дна не долетiв: розiрвало його об гостре камiння на шматки, i знайшли на днi тiльки шапку та цiпок…

Сара здригнулась i на хвилину зупинилася.

«А що, коли?.. I за мить усе щезне, всi страхiття, муки!» — промайнула в неї думка. Урвище було за п’ять ступнiв.

— Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її… Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зiбравши останнi сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопiлих супутниць, кинулася до прiрви. Одчайдушний крик завмер на устах жiнок; жах прикував їх на мiсцi… Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед… Стара скрикнула й затулила очi руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:

— Вона зачепилась, бiжимо!

Коли Ривка вiдкрила очi, жебрачка вже була на краю прiрви й, напружуючи всi сили, щось тягла.

— Допоможiть! Вислизає! — гукала вона, задихаючись.

Ривка пiдбiгла до неї.

Жебрачка держала в руках край Сариної спiдницi й намагалася вхопити ноги дiвчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добiгти до краю урвища, — тiло її перевалилося, але падiння затримав гострий камiнь, за який зачепилася її спiдниця. А втiм, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висiла над прiрвою, ось-ось мала зiрватися вниз.

Багато довелось докласти обом жiнкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.

Але вона лежала непритомна, а пiд руками не було води. Жебрачка порадила вiдтягти Сару подалi вiд урвища, на вiтер.

У цей час до них пiдбiгла кучерява обiдрана дiвчинка з чорними виразистими очима.

— Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрiзь шукаю! — кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дiвчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очi її заiскрилися сльозою, й вона, припавши до матерi, зашепотiла: — Ой мамулю! Це вона її задушила, ця вiдьма? Ой як жаль! Тiкаймо, а що буде нам! Битимуть!

— Моє золоте ябко, — обняла дiвчинку мати. — Вона не зовсiм гешторбен, вона тiльки знепритомнiла. Побiжи, Естерко, принеси нам з криницi води, там пiд каменем i коряк.

Дiвчинка швиденько побiгла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещаснiй Сарi. А втiм, до зомлiлої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блiдiше й блiдiше, груди починали помiтнiше здiйматися.

— От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, — скаржилась, ламаючи в розпачi руки, Ривка. — I надало ж менi, бодай я не дiждалась маци, за мiзернi копiйки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дiвкою, та й годi! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсiм не було!.. I зла я на неї, i жаль менi дiвчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а її, мов ту вовчицю… на ланцюг та в мiшок або пiд перини. Коли б одразу, а то…

— Ой! Що ви, золота моя, — скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. — За що ж таке їй катування? Хто вона буде господаревi?

— Дочка рiдна, ось хто! — не вгавала роздратована Ривка. — А за що вiн її мучить, достеменно й не знаю, силує замiж за нелюба, а вiд того, кого вона любить, далеко везе… тiльки, видно, любить вона такого, що хазяїн мiй убив би її зразу, та когось боїться. При менi кричав їй: «Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв’язаний словом».

— Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рiдну доню!

— Кричати? Та вiн бив її батогом i вiжками… душив… Як вона ще досi не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою!