Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Він спробував прислухатися до здорового глузду. Що може трапитися найгірше?

Я можу втратити все. Роботу. Сім'ю. Засоби для існування. Все.

Вона чула, як несамовито калатає у нього серце.

І тримала його в обіймах, аж воно вгамувалося. Хоч трохи.

А тоді розстібнула сорочку. Вони так і стояли. Впритул, торкаючись шкірою. Її бронзовий колір — супроти його темно-коричневого. Її м’якість — супроти його твердості. Її горіхові груди (під якими не трималася зубна щітка) — супроти його гладкого ебенового торса. Від нього пахло рікою. Оце він і є — той особливий параванський запах, про який з такою огидою відгукувалася Крихітка-кочамма. Амму висунула язик і покуштувала ріку з западини в нього під горлом. З мочки вуха. Потім притягнула до себе його голову і поцілувала в уста. Імлистим поцілунком. Поцілунком, який вимагає відповіді. І він відповів. Спочатку стримано. Далі — сміливіше. Поволі його руки опинилися в неї за спиною. Він погладив її. Дуже ніжно. Вона відчувала його долоні. Шорсткі. Мозолисті. Наждачний папір. Щоб не завдати їй болю, він рухав ними надзвичайно обережно. Вона бачила, якою м’якою йому здається. І відчувала через нього себе. Свою шкіру. Її тіло існувало тільки там, де його торкався він. Решта перетворилася на дим. Вона чула, що він увесь тремтить. Його руки лягли їй на сідниці (під якими міг триматися й цілий пучок зубних щіток) і притягнули її стегна до нього, щоб вона відчула, як сильно він її хоче.

Порухи цього танцю винайшла тілесна природа. Його тривалість окреслив страх. Саме страх диктував ритм, у якому їхні тіла відповідали одне одному. Так, ніби вони вже знали, що за кожну мить трепетної насолоди доведеться заплатити рівноцінною мірою болю. Ніби їм уже було відомо: що далі вони зайдуть тепер, то далі їх затягнуть потім. Тому й не поспішали. Мучили одне одного. Віддавалися одне одному поволі. І тільки робили гірше. Адже клали на кін дедалі більше. Адже таким чином лише розрівнювали зморшки, згладжували незграбність і поспіх кохання, для них незвичного, і доводили себе до крайнього збудження.

Позаду них пульсувала й диким шовком мерехтіла у темряві ріка. Плакав жовтий бамбук.

Ніч оперлася ліктями на воду і не зводила з них погляду.

Вони лягли під мангустиновим деревом, де зовсім недавно зусиллями Пересувної республіки було викорчувано стару сіру човнорослину з човноквітами і човноплодами. Тут була оса. Прапор. Здивований зачіс. Фонтанчик у «токійській любові».

Від човносвіту, який тоді квапливо розбігався хто куди, не зосталося й сліду.

Не було вже ні білих термітів, які йшли на роботу.

Ні білих сонечок, які йшли додому.

Ні білих жуків, які заривалися в ґрунт, подалі від світла.

Ні білих цвіркунів зі скрипочками з білого дерева.

Ні сумної білої музики.

Усе це зникло без сліду.

Залишилася тільки латка сухої голої землі, очищеної і готової для кохання. Так, наче Естаппен з Рахеллю самі все підготували. Ніби вони цього хотіли. Близнюки-посередники зі сну Амму.

Амму, вже оголена, схилилася над Велютою, припавши губами до його губ. Він розкинув її волосся навколо них, ніби шатро. Так робили її діти, коли їм кортіло відгородитися від зовнішнього світу. Вона сковзнула ним униз, знайомлячись з усім його тілом. Із шиєю. З сосками. З шоколадним животом. Випила останні краплі ріки з пупка. Притисла до повік жар його жаги. Скуштувала устами той солоний смак. Він сів і знову притягнув її до себе. Вона відчула, що його живіт під нею зробився твердий, ніби дошка. Відчула, як ковзає по його шкірі її волога. Він тим часом узяв губами один її сосок, а другу грудь легко обхопив мозолистою долонею. Оксамит у наждачному обладунку.

Вона ввела його у себе, і тієї миті у нього в очах промайнув подив — подив юності, подив молодості, зачудування щойно відкритою тайною; і тоді Амму усміхнулася йому згори так, ніби він був її дитям.

Коли він опинився у ній, тілесна природа взяла гору над страхом. Ціна життя злетіла до небачених висот, хоч згодом Крихітка-кочамма і сказала, що, на її думку, та ціна ще дуже невисока.

Невисока?

Двоє життів. Дитинство двох дітей.

І урок історії — майбутнім порушникам на науку.

Одні імлисті очі не відводили погляду від інших імлистих очей; осяйна жінка розкрилася перед осяйним чоловіком. Була широка і глибока, ніби ріка у повінь. Він поплив її водами. Вона відчувала, як він входить у неї дедалі глибше й глибше. Несамовито. Шалено. Благаючи пустити його далі. Ще далі. Зупинився лише перед межами тіла — свого і її. Коли ж збагнув, що далі вже не потрапить, коли сягнув її найглибших глибин — тоді з тремким, схожим на схлип зітханням потонув.

Вона лежала на ньому. Їхні тіла були слизькі від поту. Амму відчула, що він вийшов з неї. Його дихання вирівнялося, а очі прояснилися. Він погладив її по волоссю, відчуваючи, що той вузол, який у ньому ослаб, у ній ще тугий і тремтливий. М’яко перевернув її на спину. Мокрим шматком тканини зі своїх стегон обтер з неї піт і пісок. Потім схилився над нею, намагаючись не притиснути своєю вагою. У шкіру нижче ліктів уп’ялися дрібні камінці. Він цілував їй очі. Вуха. Груди. Живіт. Сім сріблястих розтяжок від близнюків. Пушок, який рівною лінією збігав від пупка вниз, до темного трикутника, і вказував, де його чекають найдужче. Ноги з внутрішнього боку, де шкіра найм’якша. Далі руки столяра трохи підняли їй стегна, і недоторканний язик торкнувся до її найпотаємніших надр. А тоді він припав до тієї чаші і довго-довго не міг нею насититися.

Вона танцювала для нього. На тій латці землі з обрисами човна. Вона жила.

Він притискав її до себе, прихилившись плечима до мангустинового дерева, а вона плакала і сміялася одночасно. Потому хвилин на п’ять, які, втім, здавалися цілою вічністю, заснула, спершись спиною йому до грудей. Сім років забуття здійнялися над нею і, важко змахуючи тремтячими крилами, відлетіли у морок. Ніби пава — тьмяно-сіра, з металевим полиском. І на шляху Амму (до старості й смерті) з’явилася невелика сонячна галявина. Поросла мідною травою і всіяна блакитними метеликами. Далі зяяла прірва.

Поволі у нього знову просочився страх. Страх