Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Майже не прислухаючись до мелодії, вона стежила за несамовитим танком комах, які, на свою погибель, роїлися навколо лампи.

А слова пісні тим часом вибухали у неї в голові.

Часу не марнуй, раджу я тобі.

Мрію не руйнуй на втіху юрбі.

Бо без мрії ти не готова жити:

можеш так зовсім розум загубити.

Амму підтягнула догори коліна й обняла їх. У це важко було повірити. Якийсь надто вже простий, дешевий збіг. Вона не зводила нестямного погляду з темного саду. Повз мовчазним нічним патрулем пролетів фабричний Сич-Сович, Оуса. М’ясисті качани антуріумів виблискували, ніби цівки рушниць.

Ще якийсь час вона сиділа. Пісня давно скінчилася. А потім раптово підхопилася з крісла і, ніби відьма, покинула цей світ. Подалася до іншого — кращого і щасливішого.

Амму притьмом рушила крізь темряву, ніби комаха, що летить за хімічним слідом. Стежку до ріки знала не гірше за своїх дітей і пройшла би по ній з заплющеними очима. Вона гадки не мала, чому крокувала поміж тими чагарниками щораз швидше. Чому, зрештою, побігла. Чому, зупинившись на березі Міначала, ледь переводила подих. Аж схлипувала. Так, ніби могла на щось запізнитися. Ніби від того, чи добіжить вона вчасно, залежало саме її життя. Ніби вона знала, що він теж буде там. І чекатиме. Ніби він знав, що вона прийде.

Він знав.

Таки знав.

Те знання просковзнуло в нього ще пополудні. М’яко, немов лезо гострого ножа. Тоді, коли дала маху Історія. Коли він тримав на руках її маленьку доньку. Коли її очі сповістили йому, що дарунки має не тільки він. Що й у неї є дарунки для нього, що в обмін на його човники і шкатулки, на його вітряні млинки вона подарує йому глибокі ямочки, які з’являються на її усміхнених щоках. Подарує свою гладеньку смуглу шкіру. Свої лискучі плечі. Свої очі, які завжди ніби деінде.

Та його не було.

Амму сіла на кам’яних східцях, що вели до води, й затулила лице руками, картаючи себе за те, що повелася так по-дурному. Що була така впевнена.

Нижче за течією плив горілиць посеред ріки і дивився на зірки Велюта. Його паралізований брат і одноокий батько з’їли приготовану для них вечерю й уже позасинали. Тож він був вільний — міг тепер лежати собі на воді і поволі плисти за течією. Наче колода. Чи сумирний крокодил. Кокосові пальми хилилися над плесом і дивилися, як він пропливає повз. Плакав жовтий бамбук. Дрібні рибки пробували загравати і легенько тицяли в нього носами.

Він перевернувся на живіт і поплив. Угору. Проти течії. А тоді обернувся і підняв голову над водою, щоб кинути останній погляд на берег. Картав себе за те, що повівся так по-дурному. Що був такий упевнений.

Побачивши її, він мало не потонув від потрясіння. Мусив напружити всі сили, щоб не піти на дно. Так і завмер на місці, збурюючи ногами воду і піднявши голову, посеред темної ріки.

Вона його не бачила. Там, у воді, могло бути що завгодно. Кокос, якого несла до моря течія. Зрештою, вона й не дивилася. Просто сиділа, затуливши обличчя руками.

Він же на неї дивився. І не поспішав.

Цікаво, якби знав тоді, що ось-ось увійде в тунель, з якого єдиний вихід — погибель, то чи поплив би геть звідти?

Може, й так.

А може, й ні.

Хто ж зуміє тепер сказати?

Він поплив до неї. Потиху. Нечутно, без плюскоту розтинаючи воду. Був уже біля самого берега, коли вона підняла голову і теж його побачила. Намацав ногами замулене дно. Коли ж підвівся і пішов догори кам’яними східцями, вона збагнула, що світ навколо — його. Що він належить цьому світові, а цей світ належить йому. Вода. Мул. Дерева. Риби. Зірки. Так вільно й легко він поміж усім цим рухався. Дивлячись на нього, вона збагнула і природу його краси. Працюючи, він виточив сам себе. Дерево, якому він надавав форми, надало форми йому. Його шліфувала кожна вистругана дошка, кожен забитий цвях, кожна виготовлена річ. Все це залишало на ньому свій відбиток. Давало йому силу і гнучку витонченість.

На собі він мав лише шматок тонкої білої тканини, яким обмотав стегна, пропустивши кінець між темними ногами. Струсив воду з волосся. У темряві вона бачила його усмішку. Білозубу, раптову усмішку, яку він приніс із юності в доросле життя. Єдиний багаж.

Вони дивилися одне на одного. Більше не думали. Час для роздумів настав і відійшов. Попереду чекали розтрощені усмішки. Та це буде згодом.

Зго-дддоммм.

Він стояв перед нею, і з нього скрапувала ріка. Амму й далі сиділа на східцях, дивлячись на нього. У місячному світлі її обличчя виглядало блідим. Зненацька йому поза спиною пробіг холодок. Гучно закалатало серце. Все це — якась жахлива помилка. Він просто неправильно її зрозумів. Забагато дав волі уяві, і та з нього позбиткувалася. Це — пастка. В кущах причаїлися і стежать за ними люди. А вона — лише знадлива приманка. Хіба може бути інакше? Вони ж бачили його на демонстрації. Він старався, щоб його голос звучав природно. Невимушено. Та слова вийшли якісь хрипкі:

— Аммукутті… що ти тут робиш?

Вона підійшла і всім тілом притулилася до нього. Він просто стояв. Не торкався до неї. Лише тремтів. Почасти від холоду. Почасти від страху. Почасти від палкого жадання. Адже попри страх тіло було