Бог Дрібниць - Арундаті Рой
На вокзальній платформі Рахель зігнулася навпіл і гірко заголосила.
Потяг відійшов. Натомість прийшло світло.
І ось тепер, через двадцять три роки, Рахель, темна жінка у жовтій майці, повертається у темряві до Ести.
— Естапаппічачен-Куттаппен-Пітер-мон, — каже вона.
Шепоче.
Ворушить устами.
Чудовими устами їхньої матері.
Еста, який сидить, випроставшись, і чекає на арешт, тягнеться до них рукою. Щоб торкнутися до слів, які вони промовляють. Затримати той шепіт. Його пальці проводять по них. Торкаються до зубів. Естину руку не відпускають і цілують.
І притискають до прохолоди щоки, мокрої від подрібненого дощу.
Потім вона сіла й обняла його. Потягла вниз і вклала біля себе.
Вони пролежали так довго. Без сну у темряві. Спокій і Порожнеча.
Не старі. І не молоді.
Якраз життєздатного смертного віку.
Вони були чужинцями, які зустрілися суто випадково. Зналися ще до того, як почалося Життя.
Мало у кого знайшлися б слова, аби прояснити те, що трапилося далі. Нічого такого, що (за уявленнями Маммачі) відмежовувало б Секс від Любові. Або Потреби від Почуттів.
Окрім хіба того, що ніхто вже не виглядав з Рахелиних очей. Ніхто не визирав з вікна на море. На човен, що пливе по ріці. Або на перехожого у капелюсі, який крокує кудись у тумані.
Окрім хіба того, що було трохи холодно. Трохи мокро. Проте дуже тихо. У повітрі.
Але що ж тут сказати?
Хіба лиш те, що були сльози. Хіба лиш те, що Спокій і Порожнеча зійшлися докупи, як поскладані одна на одну ложки. Хіба лиш те, що хтось важко дихав, уткнувшись у западинку біля основи любого горла. Хіба лиш те, що на твердому, медової барви плечі залишилося півколо від зубів. Хіба лиш те, що вони не відпускали одне одного ще довго після того, як було вже по всьому. Хіба лиш те, що тієї ночі розділили не щастя, а страшне горе.
Хіба лиш те, що Закони Любові знову порушили. Закони, які визначають, кого треба любити і як. І як сильно.
По даху закинутої фабрики без упину барабанив самотній барабанщик. Ляскали сітчасті двері. Підлогою прошмигнула миша.
Старі чани для маринування обснувала павутина. Вони були порожні, всі, крім одного, де ніби застигла невелика купка білого пороху. То був прах фабричного Сича-Совича. Давно вже мертвого. Совича в маринаді.
Немов відповідь на запитання Софі-моль: «Чако, а куди летять помирати старі птахи? Чому мертві не падають з неба, як камені?».
Вона запитала про це ввечері того дня, коли приїхала до Аєменема. Стояла тоді біля ставка в декоративному саду Крихітки-кочамми і дивилася вгору, де високо в небі кружляли шуліки.
Софі-моль. У капелюшку і штанцях-кльош, люблена від самого початку.
Марґарет-кочамма покликала її в дім ковтнути чергову порцію піґулок (знала-бо: коли вирушаєш у Серце пітьми, то (а) з ким завгодно може трапитися що завгодно). Піґулки від філярій. Від малярії. Від діареї. На жаль, жодного профілактичного засобу від смерті у воді вона не мала.
Настав час обідати.
— Який ще обід? Вечеря, — заявила Софі-моль Есті, якого послали по неї.
Під час тієї обідовечері дітей посадили за окремим меншим столиком. Софі-моль сиділа спиною до дорослих і страшенно кривилася на їжу. Все, що потрапляло їй до рота, потім демонструвалося захопленим двоюрідним братові й сестрі напівпережованим, перемеленим на кашу, яка лежала на язику, ніби свіже блювотиння.
Коли Рахель спробувала зробити те саме, Амму побачила і негайно відправила її до ліжка.
Амму накрила неслухняну доньку, попідтикувала ковдру і вимкнула світло. Після її поцілунку на добраніч слини на щоці у Рахелі не залишилося, і та відчула, що мама насправді зовсім не сердиться.
— Ти ж не сердишся, Амму, — щасливо прошепотіла вона. Її мати любила її трішечки більше.
— Ні, — Амму поцілувала її ще раз. — На добраніч, серденько. Гарних тобі снів.
— На добраніч, Амму. Пришли чимшвидше Есту.
Вже у дверях Амму почула доньчин шепіт:
— Амму!
— Що?
— Ми одної крові, ти і я.
Амму сперлася у темряві об двері спальні. Їй не хотілося повертатися до столу, де розмова знай кружляла набридливою мухою навколо білошкірої дитини та її матері, наче вони були тут єдиним джерелом світла. Амму відчувала, що просто помре, всохне і помре, якщо почує ще хоч одне слово. Якщо муситиме ще хоч хвилину терпіти гордовиту посмішку Чако — переможця тенісного турніру. Або затаєні сексуальні ревнощі, які випромінювала Маммачі. Або висловлювання Крихітки-кочамми, побудовані так, щоб ізолювати Амму та її дітей, вказати їм на їхнє місце у сімейній ієрархії.
Стоячи так у темряві під тими дверима, вона раптом відчула, що її сон, її денний кошмар пливе в ній, немов непомітний спершу бурун, що виростає з океану і поступово перетворюється на хвилю. Серед тіней на березі моря виник і рушив по всипаному битим склом піску прямо до неї веселий однорукий чоловік з солоною шкірою і плечем, яке закінчувалося раптово, неначе бескид.
Ким же він був?
Ким міг бути.
Богом Утрати.
Богом Дрібниць.
Богом Сиріт на Шкірі та Несподіваних Усмішок.
Робити він міг лише щось одне.
Якби торкнувся її, то не міг би до неї говорити; якби полюбив її, то не міг би залишити; якби заговорив, то не міг би слухати; якби вступив у боротьбу, то не міг би перемогти.
Амму тужила за ним. Прагнула його всією своєю тілесною природою.
Вона повернулася до столу.
21
Ціна життя
Коли старий дім заплющив свої затуманені очі й поринув у сон, Амму, накинувши поверх довгої білої спідниці стару сорочку Чако, вийшла на передню веранду. Кілька хвилин вона міряла кроками червону підлогу, туди й назад. Розтривожена. Схожа на неприрученого звіра. Потім сіла у плетене крісло під пліснявою буйволячою головою з очима-ґудзиками і портретами Благословенного Малюка й Алеюті Аммачі обабіч. Її близнюки — двійко малих монстрів — спали з напіврозплющеними очима, як завжди після виснажливого дня. Цю рису вони успадкували від батька.
Амму ввімкнула свій мандариновий транзистор. Крізь потріскування ефіру прорізався чоловічий голос. Співав англійську пісню, чути яку їй ще не доводилося.
Вона сиділа у темряві на веранді. Самотня сяйлива жінка. Дивилася на декоративний сад своєї злостивої тітки і прислухалася до мандарина. До голосу, що линув з далечіні. Доносився крізь ніч.
