Засвіти - Андрій Хімко
А на Правобічні чуток-чуток!.. І вірили, і не вірили їм подорожани, бо вони часто на казки були схожі. Таких давно не чували в Україні. Мало-помалу вони міняли уяву подорожан про їхнє майбуття, і кожного зокрема, і всіх загалом.
Запорожці і реєстровики, посполитство, духовенство і ремісники-міщани, на щастя, заявляли тепер про себе, і близьке прийдешнє показувало на бурю, що впаде на голови поневолювачам. Сірко десь глибоко в душі не міг натішитися тим, хоч і боявся сприймати бажане за дійсне, як говорив колись Іван Сулима. По-своєму сприймали почуте і решта подорожан, кожний зароївшись власними планами та сподіванками.
Іван Самойлович, начувшись отого, по чималій задумі дійшов висновку і аж зітхнув полегшено, бо ніби бачив уже в уяві, як цілі обшири довколо батькового приходу живуть без ляхів-визискувачів, як він мешкає у білій кам’яниці, що світлими високими вікнами дивиться в тихі води Десни, як вирує музика в просторому, затіненому деребами дворі-замчищі і закликає звідусюди поштивих гостей у ридванах, лондах і колимагах до нього; і навіть батько уявився не вбогим попиком ще убогішого приходу, а — єпископом чи й архієпископом Чернігівським з церквами і кляшторами, долинами і пущами, табунами і отарами, смиренними і богобоязними прихожанами, з посполитством, та ремісниками, та кустарями доокруж... А він на кшталт магната — воєвода там. Тоді вже не буде комизитися ясна панна Мариня, вийшовши за нього, довідця... А Гжеся, того недоляшка і буку, він каратиме тяжко і довго і примусить Мариню дивитися на те і реготати до захлипу...
Подібними мареннями впивалися і інші подорожани, лише меншими були розміри того і скромнішими втіхи та надії...
Мріяв по-своєму, утішаючись отими чутками, і Сірко, несучи бідну душу і крилату, розцяцьковану мрію на Січ... Роздумуючи над почутим, він бачив то вогненні бої, що переможно вершилися, хоч і в крові, над поневолювачами та їхніми прибічниками, то великі святкові процесії в Києві, під вишневими, білими і блакитними штандартами, з молебнями і славоспівами, як ота «Цвітна тріодь», на честь козаків і вільних уже посполитих, то спів бандур та кобз і гул литавр на січовому майдані, переплетений з церковними дзвонами, отакими, як над церквою Спаса в Києві. І все те уявлялося спаяним дружбою і приязню монолітом під булавою героя-гетьмана... Хто, власне, був той гетьман, Сірко не задумувався, бо все одно він не буде отаким же доступним, добрим і вмілим, як був покійний Сулима чи й отой Тарас Трясило з його слів!
А ще й човняр, як відпливали вже від берега, сповістив новину, що долила в кожного і радості, і мріянь. Вона була такою, що подихи спиняла подорожанам. Адже нещодавно всю ніч переправлялися тут батави козаків під проводом Карпа Скидана та Семена Биховця, котрі, перебивши разом з реєстровцями, посполитством та міщанами лядську залогу в Переяславі, захопили переметну старшину, пов’язали її, і Скидан повернув назад до Чигирина, а Биховець, призначивши сотника Лютая наказним полковником у Переяславі, разом з загонами тутешніх: Кизими, Крипця, Кущі, Дукренка і Скребця — повернув на Лубни з Бутовими універсалами, закликаючи з усіх-усюд охочекомонних під гетьманську булаву проти ляхів і Яреми Вишневецького...
Сірка особливо втішило те, що гетьманом тепер був отой Павло Бут, Павлюк, і що реєстровики нарешті зрозуміли, в чому їхня поцінність.
«Либонь, увесь люд покозачиться хутко,— сторожко шептав дід, шукаючи в очах молодиків радісного блиску.— Чей же, весь люд заодно!..»
Від нього ж таки подорожани дізналися толком, що колишній побратим Сулими, полковник Павло Бут, або Павлюк, тепер обраний на Січі гетьманом, стояв два дні тому постоєм у Чигирині, що він має трактат з Інаєт-Гіреєм про спільну оруду на ляхів; що татари, замирившись з козаками, уже не беруть ясирів, а натомість дали Павлюкові велику платню і кіньми, і зброєю за поміч козаків проти турецького султана. Довідались вони й про те, що Бут, зненацька заскочивши черкаську залогу, перебив там жовнірів і тих реєстровців, що облишилися, забрав усю їхню армаду і щасливо поїхав тоді на Запороги за чайками.
«Гляди, вивезе цього разу нас бог з лядської неволі,— хрестився дід, задивляючись з-під кущастих брів на протилежний берег.— Тікають пани та підпанки, яко руді миші, бо кепсько стало їм...» — стернив він хвацько човна навскіс течії...
У Чигирині, що дзвенів і співав увесь молотами та кувалдами, готуючи зброю, слова діда-провідника зразу набули чималого потвердження. Вузькими вулицями міста снували, метушилися, притьмом носилися і літали, аж земля гримотіла, кінні загони. На камінній горі, коло гармат, чатувала варта, сповіщаючи Байдиною каланчею свої зміни. Рипіли, співаючи, колеса вантажних мажар, що підвозили з усіх усюд круш, селітру, поташ, бердичі, рогатини і коси. Брьохалися і ковбанились пропахлі рибою в помутнілій сколоченій воді Тясмину рибалки, входили і виходили, заїжджали і виїжджали з замкового дворища під горою і батавами, і поодинці козаки і посполиті, міщани і колишні реєстровики...
— Отут вам дочасно буде, мабуть, товариство, Січ-мати,— сказав Іван Сірко, як наблизилися до мосту в Чигирині.— Завітаємо в замок, а там видно буде, що і як.— Роздивляючись навсібіч, він трохи розгублено дивився на ту мішанину і раптову одностайність поспільства, що панувала тут. Упереджений до реєстровиків, Сірко ховав і підозру, й неприязнь до них від молодиків мовчанкою. А на мосту їм зустрілися татарські посланці, що в супроводі двох чатових спроквола і статечно рухалися кінно із міста. Дивувало його, що ніхто на чужинців не звертав ніякої уваги, ніби це стало буденним тут. Не вірилося, що в місті немає вже жовнірів, і Данило Чаплинський, підстароста чигиринський і корсунський, про якого скільки начувся раніше він, не вішає і не саджає на палі люду православного за непослух.
«Що татар узяв гетьман у поміч, то, напевне,
