Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
– Ой, пане-господарю, попусти горло, скажу… Як припливла я до острова, вся побита, поранена, зараз до могилки і чую: стогнуть у ній баронівни, дряпаються, в дошки гробові стукотять. Я з жаху була закам’яніла, знепритомніла. Як прокинулась – рити стала. Далі ви прийшли.
Упали на землю бароненко зі слугами, приклались вухами до могили, слухають. Наче не чути нічого. Шарудять тільки листя хмелеві навколо альтанки та плюскотять потиху Двинові хвилі.
Зв’язали покоївку по руках, по ногах:
– Умреш, як збрехала, страшною смертю!
Самі, як і вона, взялися розкидати землю чим попало – руками, гілляками, бароненко гострим мечем своїм… На щастя їхнє, місяць з-за хмар виплив, блідим сяєвом світить, у могилу зазирає. Від сосон столітніх довгі тіні по острову стелються.
Дісталися до гробів, витягають, верхні дошки мало не зубами відривають. Ось один уже відкритий. Лежить у ньому старша баронівна, та не на спині, як поклали, не на грудях навхрест руки поклала, не спокійно повні губи, темні повіки стулила, мов щойно заснула… Не бачили вони зроду таких покійниць. З жаху від гробу аж відсахнулись. Покручено з корчів у баронівни все тіло, лежить вона боком, скривавлені, скандзюблені пальці в дошки вп’ялися, біла сорочка вся пошматована, очі вибалушилися в дикому відчаю, рота роззявила, як риба на березі, чорне волосся білими смугами взялося…
Бароненко до другого гробу. Рубає його просто мечем. І там таке саме. Перекинулася вниз лицем молодша баронівна, руки, ноги скільки мога підібгала під себе, видимо намагалася спиною кришку гробову підняти – і теж серед чорного волосся срібляться білі пасмуги…
Підвівся від гробів бароненко – сам наче посивів, очі немов у божевільного, хитається, наче п’яний. Не встигли слуги його й спам’ятатися, як одрубав він обом голови під самісінькі плечі. Підійшов до дівчини, каже, як гадина шипить:
– Ніхто цього не повинен знати. Тільки ти та я.
Порався до ранку. Убитих слуг своїх кинув у Двинові хвилі. Попливли безголові мертвяки, похитуючись, униз по ріці, лякати рибалок. А голови їхні упали на дно. Там обгризли їх раки. Узяв потім сестер своїх бароненко і знов закидав землею. Замість заступа меч йому був. Притоптав свіжу могилу ногами, поцілував меча, розрізав ним ремені, що ними дівчину були поскручували, – бліда від жаху поряд могили лежала, все те бачила, – та й каже їй урочистим голосом:
– Він тебе мав убити, він тебе й визволяє. Бери це реміння, воно ще знадобиться. Ходім.
І повів її таємним ходом назад у замок, а двері в той хід сірим каменем привалив. Прийшов до замку, іде просто в спочивальню до жінки. Бачить: розпістерлась вона на ліжку, живіт горою – цими ж днями їй родити приходить. Коло ліжка на столі купа самоцвітів лежить, монисто коштовне, каблучки, наручники золоті, дармовіси всілякі, сестрині коронки незціненні з діямантами, що ними вони розкішне своє волосся по святах прикрашали… Милувалася смуглява красуня, видимо, з цього багатства перед сном, так і заснула з щасливою посмішкою на кровистих повних устах. Лежить, як темна ніч, чорні коси зміюками по грудях, по подушках гадючаться. Не став будити її бароненко. Пошепки каже служниці:
– Давай оте реміння. Як в’язали тебе, в’яжи тепер її, прикручуй кріпко до ліжка.
Як була сонна бароненкова, так і опинилась, як риба в мережі. Ні рукою, ні ногою ворухнути.
Бере бароненко меча, йде до жінки. Здогадалась покоївка, що вдіяти хоче, та до нього злякано:
– Що хочете робити, пане-господарю? У неї ж дитина… Син, може, ваш.
– Отож сина мого тобі заповідаю. Бережи його, зроби чесною простою людиною. Не судилось йому бачити ні батька, ні матері. Будь йому батьком і матір’ю. Бери оте все злото й коштовне каміння, тікай з ним з цього заклятого місця.
Почула ці слова, прокинувшись від розмови, молода бароненкова. Закам’яніла від жаху, очі втопила в божевільних очах чоловікових. Губами ворушить, слова вимовити не може. Рукою, ногою сіпнула – ані поруху, як пришита до ліжка.
– Умри хоч так, як моя мати вмирала. Не мов мені ані слова, душогубко! – скрикнув бароненко, і не встигла зойкнути ні служниця, ні смуглява красуня, як створилося ще одне страшне діло. Одним, порухом, меча розтяв молодий барон черево жінці: розгорнув його, як купель, для своєї дитини, другим порухом, розтяв груди смуглявій красуні аж до самого серця – і прожогом геть із кімнати, скрикнувши на порозі:
– Приймай же дитину! Будь матір’ю!
Плаває немовля мале в кривавій калюжі, захлинається. Схопила його покоївка, сльозами вмиває, косами своїми витирає, криком кричить на поміч, на ґвалт.
Від крику покоївчиного збіглася челядь – а вона вже вийняла з багряної купелі малесенького бароненченка, пискотить він жалісним писком. Вжахнулися всі, постовбичили – зроду, звіку ніхто таких народин не бачив. Спам’яталися, кинулися шукати бароненка. Вгледів хтось, ніби біг він, як божевільний, із диким криком на балькон, де колись померла його мати. Другий казав, що бачив його ніби під тим бальконом – щось колупав між дворовим камінням своїм гострим мечем. Хтось іще торопко переказував – знов немов бароненко подався бігцем на балькон.
– Держіть його, він збожеволів, – гуком-луною несеться по всьому замку.
І раптом страшний зойк зледенів усім жили. Так кричали тут тільки катовані в ведмежій вежі, коли надходила до них люта смерть, так кричала служниця, що її посадовили колись голу на багаття з наказу бароненкової молодої жінки.
Стрімголів у замковий двір – там іще одне страшне видовище, ще одна жахна смерть, вже остання в цьому пекельному місці.
Між камінням у дворі держалном униз застромив бароненко свій закривавлений меч. Сам кинувся на нього грудьми з балькону і проштрикнувся, як жук на шпильку, як сніп на довгі вила.
– Закляття, закляття справдилось, – шепотіли перелякані слуги. – Графівна за себе помстилась. Нема щастя в цьому домі, тікати треба звідси щошвидше.
Поки порались вони коло молодого барона, брали його на ноші, щоб нести в покої, покоївка з новонародженим щезла, забравши, як заповідав женовбійник, злото й коштовні каміння. З того часу ніхто її більше не бачив, не бачив і дитини, що таким страшним способом народилась.
Коли-не-коли лише знаходили свіжі білі квіти на могилі баронівен на острові серед Двини. Там, поряд з тою могилою, поховали й бароненка з смуглявою красунею. На їхній могилі коли-не-коли теж з’являлися червоні квіти, немов би то краплі крови, пролитої ними. А третя могила – старого барона й графівни – квітчається сон-травою, немов би забути хтось хоче, як страшний сон, усе те,
