Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
Відчинив маленькі двері, і ми увійшли в маленьку хатину, в якій пахнуло капустою, цибулею та свіжим хлібом. Я запалив сірника і на саму коротку мить встиг побачити перед собою старенького дідка з довгою сивою бородою й надзвичайно великими, чорними очами, який так і метнувся до мене:
– Загасіть світло, загасіть!..
– Для чого? – спитався я.
– Щоб вони не прийшли…
Взяв мене за руку і потяг кудись у куток, кажучи:
– Сідайте тут на лаві та сидіть собі, а я тим часом приготую вам постіль та знайду дещо перекусити…
В той час, як дідусь тихо, скрадаючись наче, ходив по хаті і щось там робив, я мовчки сидів на лаві і дивився в маленьке віконце, за яким чорніла глупа ніч і в якій глухо гримали далекі, невідомо чиї, гармати. Раптом, зовсім близько коло вікна блимнув і згас синій вогник, потім другий і третій. Я нахилився до самого вікна і уважно стежив за ними.
– Тепер бачите вже?… – почув вад собою придушений шепіт.
– Вогники якісь… – промовив я байдуже, не підводячи голови.
– Не вогники, а вони… І будуть так ходити аж до самих третіх півнів…
– Скажіть же ви мені нарешті, хто саме і чого саме ходить? – озвався я нетерпеливо.
– Стрільці Січові ходять… – заговорив старий. – Ходять вони з того часу, як почалася революція і будуть ходити доти, доки не буде Україна, і ото вони так шукають її… Це вже трохи затихли, а ранійш аж до самих вікон приходили та пукали…
– А звідки ж ви знаєте, що то стрільці?… Може, то такі, як от я, звичайні собі перехожі заходили?…
– Які там перехожі! – журно озвався старий. – Бачили гаразд наші люди, хто до них стукається… Деякі так навіть говорили з ними через вікно…
– Які ж вони із себе оті стрільці?
– Такі, якими їх хоронили… В синьо-сірому, з пучечками червоної калини на кашкетах… Бліді й смутні з лиця, а тільки очі дуже глибоко позападали та зуби вишкірилися… Ходять вони вночі не тільки в селі, але й над самісіньким Дністром… Там часто бачили їх, високі, стрункі тіни, як вони чогось ходять від одної могили до другої, від одного хреста до другого… Вдень на тих могилах, часто було, знаходили пучечки свіжої червоної калини… Люди кажуть, що то вони на пораду друг до друга ходять, але мені здається, що то вони просто страждають так за своїм молодим життям…
Щось десь наче стукнуло, і старий раптово затих. Сидів поруч мене, і я чув, як він затаював дихання і напружено прислухувався… Але крім далекого гарматного вибуху більш нічого не було чутно.
– Ну, ляжемо відпочивати… – озвався після довгої мовчанки старий, встаючи з лави. – Тепер буде спокійно, бо треті когути запіли…
* * *
…Вранці збудився від якогось шуму і крику. Встав і вискочив надвір: дорогою тяглася довга валка «форшпанних» возів, на яких з байдужим виглядом сиділи «наші»… Діда в хаті не було, і дарма шукав я навколо хати, щоб попрощатись з ним і подякувати йому за гостинність… Не будь цього, досі невідомого мені дідка, не мав би я де відпочити і не знав би нічого про сумні стрілецькі тіни в селі Семиківцях коло Галича, які ще й досі – «до самих вікон приходять та пукають»…
С. Семиківці (Галичина).
20 липня 1920 р.
Леонід Мосендз
20.09.1897 р., м. Могилів-Подільський – 14.10.1948 р., м. Бльонау, Швейцарія.
1915 р. закінчив у Вінниці учительську семінарію, під час війни перебував у російській армії, потім вступив до війська УНР. Після поразки УНР переїхав до Польщі, а у 1922 р. до Чехословаччини, де вступив на хіміко-технологічний факультет Української господарської академії в Подєбрадах.
У 1931 р. захистив докторську дисертацію з проблем переробки нафти, працював у лабораторіях. У 1945 р. виїхав до Австрії. У 1946 р., тяжко хворий на сухоти, переїжджає до Швейцарії.
Видав збірки віршів та поем, а також три збірки новел («Засів», «Людина покірна», «Відплата»), посмертно вийшов його біблійний роман «Останній пророк».
Оповідання походить зі збірки «Людина покірна».
Великий лук
Уже більше чверть віку висів він над ватраном у Яхненків: великий папуанський лук з Нової Гвінеї.
Славний мандрівник, що зі своїм козацьким розгоном до світу запізнився вродитися на пару соток років, привіз його на Гетьманщину із своєї останньої подорожі. Незадовго до смерти він подарував його родині Яхненків, з якою був зв’язаний глибокою приязню.
Він не хотів його віддати до жадного музею, куди без жалю й без втіхи збував свої записки й збірки. Бо цей лук був подарунком від ворожбита-папуанця, з яким мандрівник колись побратався. Лук був славною зброєю. Поголос про нього йшов колись по цілому Маклаєвому побережжі. Бо жаден лук не прибав своєму власникові стільки черепів, як цей. Тонким карбуванням була позначена їхня кількість на твердому, як ріг, дереві й перевищувала півсотні голів.
Та не лиш цим був славен Великий Лук чаклуна. Він ще передповідав смерть. Але смерть не від старечого нездужання, не від хвороби, не в тіні приморського гайку. Ні, смерть бойову, войовничу: спис проти спису і кий на кий…
Тоді все одно, натягнена чи ні, озивалася його жильна тятива дивною нутою. Була це нута така глибока й повна, як жаден інший тон, людині знаний. І виходила вона ніби з безконечної віддалі, що була всюди: нагорі й долі, спереду й ззаду, на небі й під землею. Вона нагадувала таємничо-повний тон великих океанських мушлів, що гудуть захованими в них голосами вічних предків. І коли озивалася – тоді плем’я знало: Великий Лук радіє з близького бою й тішиться з нового карбування…
У нового власника лук ані разу не загудів. Великий мандрівник безсило догасав на півночі, далеко від своєї соняшної батьківщини. Така ж смерть не торкалася Великого Лука…
Яхненки дізналися теж про цю властивість папуаського лука передповідати війни й смерть. Але віднеслися до неї насмішливо й скептично. І повішали його високо над ватраном, майже під стелею, щоб ніхто не міг досягти до нього.
Рід Яхненків був з тих старих козацьких родів Гетьманщини, де колись Великий Лук міг би бреніти безперестанку. Мабуть, бувши нащадками леґендарних «Ігоревих воїв», гонилися Яхненки світами. Ворскла, Жовті Води й Полтава, Ґрінвальд і Сараґоса, Царгород і Відень – були тими етапами, на яких бігом
