Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів

Я, несміливо викликавши надзираючого тюремника, звернувся до нього.

– Чи не можна зараз мене повести до лікаря?

Тюремник загримав:

– Возись тут з вами. І без лікаря не здохнеш. Треба було вранці про це заявляти, як то тобі сьогодні пропонували, – і з тим, грюкнувши кватиркою дверей, замкнув мене знову.

Відтак сів на примкнутий до стіни стільчик і силкувався ні про що не думати.

Невже тюрма не те найкраще, що могло трапитись зі мною?

Сергій Пилипенко

22.07.1891 р., Київ – 3.03.1934 р., Харків.

У 1909 р. після закінчення київської гімназії поступив на історичний факультет Київського університету. До Першої світової війни вчителював, а влітку 1914 р. Пилипенка відправили на фронт, де він дослужився до капітана, здобув усі бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений і двічі контужений.

Після демобілізації у 1918 р. повернувся до Києва, редагував газету «Народна воля», орган УПСР. Брав участь в організації повстання проти гетьмана, за що три місяці відсидів у в’язниці. Під час військової кампанії проти Денікіна і поляків командував бригадою Червоної армії.

На початку 1919 р. вийшов з УПСР і вступив у Комуністичну партію більшовиків. Редагував газети «Більшовик», «Вісті», «Комуніст», завідував видавництвом ЦК КП(б)У «Космос», обіймав керівні посади у видавництвах «Книгоспілка», ДВУ. Був головою літературної організації «Плуг». В останні роки життя працював директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Видав тридцять книжок оповідань і байок. Зокрема збірки оповідань «Скалки життя» (1925), «Під Черніговом», «Любовні пригоди» (1929), «Кара», «Острів Драйкройцен»(1930), збірки байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933), «Байки та оповідання» (1933).

29.11.1933 р. С. Пилипенка арештували, а 3.03.1934 р. засудили до розстрілу і розстріляли того ж дня.

Острів Драйкройцен

(Латвійська леґенда)

Хто й зна коли це було: нашим дідам їхні діди переповідали. Жив тут вельможний лицар барон Оскар на прізвище Кріпка Рука. Десь замолоду ходив він війною по різних краях і здобув собі великі багатства. Носив він завжди золоту кольчугу, а на грудях вигаптований шовком був його лицарський герб: на червоному полі три чорні смуги. Як посилав кому листа – теж завинував папір у шовкову бинду червону з трьома чорними смугами. І хто одержував того листа, тремтів і вжахався, бо не писав інакше барон, як: «або скорися мені й плати щорічно велику данину, або попелом розвію увесь маєток твій, заполоню всіх підданців, а самого віддам на вечерю ведмедям».

На березі Двини збудував собі барон Оскар Кріпка Рука непідступний замок. Високими мурами оточений він був, а ще перед мурами глибокі та широкі рови з водою. На мурах бочки з смолою. Наважився був один граф зломити силу баронову. Зібрав багато війська, усіх тих, кого пограбував був барон, усіх тих, хто заздрив на його багатство, і обложив замок. Стоять облогою місяць, другий, п’ятий. Цілий рік уже стоять, нічого вдіяти не можуть. До мурів не підступитися. Та й не думали вони спочатку й лізти до них. Міркували собі: не стане в замку їжі, подохне баронове військо з голоду або мусітиме відчинити браму та йти битися на чистому. А тоді вже на кожного баронового вояка десять графових буде. Та не знав старий граф, що з замку таємний хід під землею та попід дном Двиновим на острів проти замку покопав був колись хитрий барон, величезними каміняками виложив, вимурував. Тим ходом, якщо довелося б погано, втік би барон непомітно для ворогів. Тим ходом тепер настачався підчас облоги замок усякою живністю.

Стоїть барон на високій вежі, посміхається з графа, глузує: «Помреш тут під мурами, мене не здобудеш, а я тобі, гляди, голову однаково на в’язах скручу, на всьому роді твоєму помщуся!» Бачить граф, що не візьмеш замка облогою, наказав іти на приступ – хоч головою накладу, а баронові не піддамся! Поробили вояки графові з хмизу плоти, кинули в рови й попливли, щоб дістатися мурів, а голови позакривали від стрілів щитами. Та ледве підплили вояки до мурів, запалила баронська сторожа смолу в бочках і перекинула вогненними хвилями на голови обложників. Запалився хмиз і загинуло графське військо в ровах, а сам граф ледве втік десь далеко за море від баронової помсти. З того часу вже ніхто не наважувався зачинати барона Кріпку Руку, і сидів він у своєму замку, як старий ворон на столітньому дубі.

Скільки їхати з ранку до вечора – все навкруги належало йому. Тисячі люду зносили в замок звірячі шкіри, роги, мед, вощину, сувої полотна, гнали худобу, довозили цілими валками збіжжя. На великих човнах гнав барон все це Двиною до Риги, а там на кораблях у заморські краї, на продаж. А з-за моря привозили баронові злото й срібло, коштовні каміння, розкішні убрання, гостру зброю, смачні напої…

А одного разу привезли йому молоду жінку-полонянку. Була то графова дочка, красуня така, що й сам барон, скільки світу сходив, ще не бачив. Утікши граф за далекі моря, ховав її від ока людського, аж поки не прийшла пора їй на заміж. Полюбила вона юнака простого роду, і довго старий граф не хотів собі такого зятя. Та була графівна в нього єдиначка, а граф сам збіднів, перевівся ні на що, ховаючись від баронової помсти. І подумав собі граф: як видам дочку за когось багатого та відомого, дізнається барон і помститься на молодих. А житиме дочка за простим чоловіком – ніхто її так не розшукає і зазнають вони спокою та щастя. Та не знав старий граф, що баронові шпигуни вже давно викрили його криївку, вже давно чатують на нього та на молоду графівну. Як поїхали молоді вінчатися, напали на весільний похід ніби розбійники, вбили старого графа – скрутили йому голову на в’язах, як погрожувався здавна барон, вбили молодого жениха, а графівна щезла без сліду.

Тільки один барон і знав, що красуня-полонянка в його замку – це та безталанна невіста, що ось-ось готувалася зазнати шлюбного щастя із своїм милим. Тільки один барон і знав, бо слуг своїх, що дістали розбоєм полонянку й привезли її, звелів віддати ведмедям на потраву, ніби за зраду, а насправді – щоб заховати навіки страшну тайну.

Була в замку велика чорна вежа, де жили дикі ведмеді за ґратами. Вся округа знала про цю ведмежу вежу. Всіх провинників кидав барон Кріпка Рука в ню – і не було вже