Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів

Чому так замок зветься? Три хрести стояли в давні часи над тими трьома могилами. Тому й замок Драйкройценгоф, і острів – Драйкройцен, тобто три хрести, а під кожним із них два покійники.

Заволоділи тим замком потім інші барони, дальні родичі Оскара Кріпкої Руки, і додали вони тоді до його герба – на червоному полі три чорні смуги – ще три білих хрести на кожній з тих смуг.

Так переповідали нашим дідам їхні діди про давньо-минуле замка Драйкройценгоф.

1928

Клим Поліщук

25.11.1891 р. м. Краснопіль на Житомирщині – 3.11.1937 р., Сандармох, Карелія.

Вже з дитинства проявив літературний талант і публікувався в журналі «Рідний Край». У 1909 р. вступив до художньо-рисувального училища при Академії мистецтв у Петербурзі. Але, коли забракло коштів, залишив навчання і переїхав до Житомира та влаштувався на службу у Волинське губернське земство.

На початку 1915 р. К. Поліщука звинуватили у сепаратизмі та «мазепинщині» і вислали з України. Працював на залізниці, а незабаром перебрався до Петербурга, де став завідувати першою в столиці українською книгарнею, яка згодом перетворилася у видавництво «Друкар». У травні 1916 р. його мобілізували на фронт, воював у Прибалтиці.

Після революції К. Поліщук приїжджає до Києва, багато друкується, належить до групи «Музагет». У 1920 р. опиняється в Галичині. Тут знайомиться з театральною актрисою, майбутньою письменницею Галиною Орлівною. Невдовзі вони одружуються. К. Поліщук у ці роки видає тижневик «Український емігрант» та редагує місячник «Мамай», публікується у безлічі західноукраїнських часописів.

Восени 1925 р. К. Поліщук з дружиною і донькою переїжджають до Харкова. Письменник стає постійним автором багатьох часописів. У 1928 р. його дружина зійшлася з російським письменником В. Юрезанським, сім’я розпалася.

К. Поліщука арештували 4.11.1929 р. і засудили на 10 років таборів. Відбував покарання в Казахстані та на Соловках. Там його разом з іншими письменниками засудили до розстрілу.

К. Поліщук видав збірки віршів «Співи в полях» (1918), «Звуколірність» (1921), збірки оповідань «Серед могил і руїн», «Тіні минулого. Волинські легенди» (1919) «Червоне марево» (1921), «Розп’ята душа», «Веселе в сумному» (1922), «Ангельський лист» (1923), «Жертва», повісті «Світ Червоний», «Отаманша Соколовська», романи «На порозі» (1919), «Отаман Зелений» та «Гуляйпільський батько», спогади «З виру революції» (1923).

Семиковецькі тіні

Літня ніч, як провалля чорне. Йдеш в пітьму, наче падаєш кудись. Здалека чується гуркіт гармат, і це нагадує про те, що треба бути чуйним. Там десь змагаються з північним ворогом. Бреду полями навмання, гадаючи так дістатися до Галича, де знаходилась частина «наших». Ой, уже мені ці «наші»… Не далі, як місяць тому, був з ними в престольному Києві, а тепер… Тепер бреду самотньо галицькими полями і п’ю тугу їх просторів… Ступаю ногами по вогкій ріллі і відчуваю на свому лиці дихання недалекого Дністра… І як же стішився я, коли десь далеко всміхнувся маленький вогник, – один і другий… «Галич, значиться»… – подумав я, наддаючи ходу.

За годину прискореної ходи прибився до якихось дротяних загород, за якими сумно маячіли чорні, низькі хрести. Обійшовши обережно дротяну загороду, вийшов на заболочену дорогу і побачив перед собою ряд освітлених маленьких віконець. Сам не свій, байдуже якось, підійшов до першого віконця і став стукати. Але тільки я застукав, як вогонь у хаті згас і вікно стало чорною плямою. Не думаючи, що світло могло бути загашено зумисно, я знову застукав, але в хаті було тихо, наче в домовині. Тоді я пішов до другої хати, але там повторилося те, що було в першій. «Дивні люди!» – з обуренням подумав я про себе, сам не знаючи, що робити далі. І в той час на дорозі почувся старечий голос:

– Хто там пукав?…

– Подорожній, – відповів я. – Переночувати хочу…

– А ви хто такий? – знов запитався той із пітьми.

– Чоловік! – сказав я, вже майже сердито. – Притулку шукаю…

– Ну, коли так, то йдіть сюди…

Я пішов на голос. Серед дороги чорніла маленька, зігнута людська постать, яка уважно придивлялася до мене.

– Так, так… Чоловік… Справжній чоловік… – мимрала чорна постать сама до себе.

– А ви думали, що хто? – спитався я його. – Адже ж не привид!.. І що за люди такі у вас, що стукаєш, стукаєш і ніхто не відкликається?…

– Бояться, пане, бояться… – озвалася чорна постать.

– Чого бояться?

– Ночі бояться… ночі…

– Чого ж її боятися?

– Неспокійно дуже… неспокійно…

– Як то неспокійно?

– Ходять усе… ходять…

– Хто ходить?

– Вони ходять… вони…

– Хто вони?

– Стрільці небіжчики… стрільці…

– Які стрільці?

– А оті, що коло села спочивають…

– Так, може, то стрілецькі могили?

– Стрілецькі, паночку, стрілецькі… Багато їх тут полягло в оту прокляту війну… Як гинули, то казали, що за якусь Україну…

– А яке ж це село?

– Семиківці…

– Далеко звідси до Галича?

– Ні! Зовсім близько… Година ходу…

Я згадав з недавнього минулого страшні дні Семиковецьких боїв і героїчні змагання Січового Стрілецтва з Москалями… Згадав такі ж, як ця, чорні літні ночі і гарматний регіт у темряві… Чуючи від цеї чорної, зігнутої постаті, лице якої закрите темрявою, оте чарівне слово – «за Україну»… – моє серце болючо тремтіло, а мізок тривожила настирлива думка: «За яку таку Вкраїну гинули вони тоді?… Чи варта була та вся справа хоч одної краплі стрілецької крови?… Чи варто було класти свої молоді голови за те, що планувалося…»

– Дивіться, дивіть!.. – раптом смикнула мене за плащ чорна постать.

– Куди? – здивувався я.

– Туди, де Стрілецькі могили… Бачите, як вони ходять?… Бачите…

Я повернув голову в той бік, кудою тільки що йшов сюди, і побачив над самою землею ряд маленьких синіх вогників, які то спалахували, то згасали, то здіймалися вгору і тремтіли в повітрі, нагадуючи собою крильця метеликів. Зрозумів, що то були ті фосфоричні вогники, які мені не раз уже траплялося бачити на торф’яних багнищах та на лісових мочарах, але напружений шепіт незнайомої чорної постаті глибоко схвилював мене…

– Нічого… – став я його заспокоювати. – То так собі… звичайні вогники…

– Звичайні, кажете?… – озвалася чорна постать. – О, ні!.. не звичайні вони, не звичайні…

– Такі вогники на мочарах бувають, – сказав я.

– Такі, та не такі… Це Стрільці з могил виходять… Скоро на село підуть… Будуть під хатами ходити… Проситися, щоб пустили до себе…

– Що ви кажете?! – само собою вирвалося в мене запитання і в той же час почув, що чогось тремчу.

– Ходім до хати! – метнулася чорна постать. – Ходім…

Повернувся від мене і став швидко бігти вперед.

– Ходіть зі мною,