Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Сидячи у чистій професоровій вітальні — мені рідко коли випадало бувати у такій чистісінькій кімнаті, як ця, де паркет зі світлої деревини був натертий до блиску, на східних килимках, що де-не-де вкривали підлогу, не було ні пилинки, а з вікна відкривався вид на парк із кінною статуєю генерала Шермана, який гарцював у прозорому повітрі, — я був цілком щасливий. Я поважав доктора Шельдта. Дивні речі, що він їх казав, були принаймні глибокі. У наші дні та в нашому столітті люди вже не говорять нічого такого. Він був із якогось зовсім іншого часу. Навіть одягався, як член заміського клубу двадцятих років. Колись я подавав ключки для гольфу таким людям. Пан Массон, один із моїх постійних «клієнтів» у клубі «Сансет Рідж» у Вінетці, був викапаний доктор Шельдт. Гадаю, що пан Массон уже давно полетів до праотців, і що в усьому світі лише я пам’ятаю, який він був, коли вибивав м’яч із піщаної пастки.
— Докторе Шельдт… — Сонце яскраво сяє, вода вдалині така ж спокійна, як душевний мир, що я його не досягнув, і така ж побрижена, як сум’яття; озеро багате своїми незліченними можливостями, коливальними, гідропотужними. У вітальні стоїть лискуча кришталева ваза з анемонами. Ці квіти, кольору непередаваного словами вогню, що походить із нескінченності, можуть лиш одне — приваблювати зір. — Докторе Шельдт, — кажу я, дивлячись у його зацікавлене й відкрите обличчя, з таким же незворушним виразом, як у бика, і намагаючись визначити, чи можна покладатися на його розум — себто, чи в нас під ногами твердий ґрунт реальності, чи трясовина шаленства. — Скажіть мені, чи щось розумію в цьому: думка в моїй голові є також думкою у зовнішньому світі. Свідомість у самості створює облудне розмежування між об’єктом і суб’єктом. Правильно я кажу?
— Так, гадаю, що так, сер, — відповідає цей міцний літній добродій.
— Потамування моєї спраги не є чимсь, що починається в моєму роті. Воно починається з води, що походить ззовні, зі світу поза мною. Так само й з істиною. Істина — це щось, що розділяємо ми всі. Два плюс два дорівнює чотирьом, як для мене, так і для кожного з нас; це не має нічого спільного з моїм еґо. Це я розумію. Як і відповідь на аргумент Спінози, що, якби пожбурений камінь мав свідомість, він би міг подумати: «Я лечу крізь повітря», — так ніби він робить це з власної волі. Проте, якби він був свідомий, то вже не був би простим каменем. Він також міг би породжувати рух. Мислення, здатність мислити й пізнавати — це джерело свободи. Мислення може довести, що душа існує. Фізичне тіло — представник душі та її дзеркало. Воно є знаряддям і віддзеркаленням душі. Вигадливою настановою душі самій собі. Душа бачить себе у моєму тілі, так само як я бачу своє лице у люстрі. Це відображається моїми нервами. Земля, без перебільшення, це дзеркало думок. Самі ж об’єкти — втілені думки. Смерть — це темний зворотний бік свічада, необхідний для того, щоб ми могли щось побачити. З кожним сприйняттям у нас стає трохи більше смерті, і це необхідність. Ясновидець зможе це справді бачити, коли навчиться осягати внутрішнє бачення. Щоби зробити це, мусить покинути себе і стати віддалік.
— Усе це є в текстах, — відповідає доктор Шельдт. — Не можу бути певен, що ви все збагнули, але ви цілком точно висловлюєтеся.
— Гадаю, що почасти я розумію. Коли наш розум цього прагне, на нас сходить божественна мудрість.
Відтак доктор Шельдт починає розглядати фразу: «Я — світло світу». Він розуміє це світло також і як сонце. Потім він говорить про Євангеліє від Івана, як натхненне Херувимом, сповненим мудрості, тимчасом як Євангеліє від Луки натхненне полум’яною любов’ю Серафима. Херувими, Серафими та Престоли — три найвищі чини у духовній ієрархії. Я зовсім не певен, що розумію його.
— Я не розуміюся на цих високих матеріях, докторе Шельдт, проте мені надзвичайно приємно й втішно про все це чути. Бо я взагалі не знаю, на якому я світі. Колись, як життя стане трохи спокійніше, я візьмуся вивчати це, вивчати на совість.
— А коли життя стане спокійніше?
— Не знаю. Проте, гадаю, вам уже казали раніше, наскільки сильнішою почувається душа після такої бесіди.
— Вам не слід чекати, поки настане спокій. Ви самі маєте постановити його віднайти.
Він бачив, що я й досі був доволі скептичний. Я не міг прийняти таких речей, як Місячна Еволюція, вогненні духи, Сини Життя, Атлантида, органи духовного сприйняття у вигляді квітів лотоса, дивне поєднання Авраама та Заратустри чи Ісуса та Будди. Для мене це було вже занадто. Та все ж, коли в доктрині йшлося про те, що я й сам припускав, передчував чи знав про самість, сон або смерть, це завжди звучало правдиво.
Крім того, я мав думати про мертвих. Поки я цілковито не втратив до них інтересу, поки не вдовольняюся лише земною тугою, що її відчуваю до мами й батька, Деммі Вонґел чи Гумбольдта фон Флейшера, я мусив докопатися до суті, мусив переконатися, що смерть — це кінець і що мертві й справді померли. Або я погоджуюся з конечністю смерті й відмовляюся від будь-яких подальших припущень, відкидаючи свою дитинну сентиментальність і палкість, або ж здійснюю повне й належне дослідження. Бо я просто не міг відмовитися від дослідження. Так, я міг змусити себе думати про це все, як про непоправну втрату товаришів по плаванню, що їх зжер циклоп. Я міг розглядати людське життя як поле битви. Полеглих кладуть у ями, викопані в землі, або спалюють на попіл. Після цього вже не випадає розмірковувати про чоловіка, який подарував вам життя, чи про жінку, яка вас народила, чи про Деммі, яку ви востаннє бачили при посадці на літак в Айдлвайлді, з її довгими блідими ногами, макіяжем і кульчиками, чи про блискучого майстра бесіди Гумбольдта фон Флейшера, на якого ви востаннє дивилися на одній із Західних Сорокових вулиць, коли він їв сирну паличку. Ви могли би просто прийняти той факт, що вони зникли назавжди, як і ви зникнете одного дня. Тож, коли щоденні газети розповідають про вбивства, скоєні на вулицях перед натовпами байдужих свідків, то
