Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Що я думаю? Я б не назвав автора грамотним. А ще я хочу вийти на Вабаш-авеню.

Якщо не читати газет, то життя в Чикаґо видається стерпніше. На Медісон-стріт ми повернули на захід й проїхали під чорними каркасами надземки.

— Не спиняйся, Поллі, — сказав Кантабіле. Ми їхали далі, у напрямку Стейт-стріт, з її різдвяними прикрасами, Санта-Клаусами й північними оленями. Єдиним елементом стабільності у цей момент була дивовижна водійська майстерність Поллі.

— Розкажи мені про «мерседес», — озвався Такстер. — Що з ним сталося? І що це за історія з хмарочосом, пане Кантабіле? А представник кримінального світу в «Плей-клубі» — це ви?

— Кому треба, той знає, — відказав Кантабіле. — Чарлі, скільки вони залупили за ремонт? Ти відвіз її назад, до торговельного агента? Маю надію, що ти тримаєшся якнайдалі від цих фахівців-здирників. Чотириста баксів на день лише одній жирній мавпі. Які кидали! Я знаю хорошу дешеву майстерню.

— Дякую, — сказав я.

— Сховай свою іронію подалі. Найменше, що я можу — це зробити так, щоб ти повернув собі частину грошей за ремонт.

Я не відповів нічого. Моє серце вистукувало одну лише тему: я наполегливо бажав опинитися деінде. Я просто не хотів бути тут. Терпіти цю суцільну муку. Був невідповідний момент, щоб пригадувати слова Джона Стюарта Мілла, та все ж я їх пригадав. Він казав щось на кшталт цього: завдання шляхетних натур у той час, коли більшість із нас приречені виконувати дрібні й нікчемні справи, — бла-бла-бла, бла-бла-бла, бла-бла-бла. Тож єдина насправді цінна річ у цих нікчемних справах — той дух, що супроводжує їхнє виконання. А я не бачив у своєму становищі взагалі нічого цінного. Проте, якби завдання durum genus hominum, казав видатний Мілл, здійснювалися за допомогою надприродних сил і не вимагали мудрості чи доброчесності, о! тоді людина мало що могла би цінувати в інших людях. Це саме та проблема, що поставила перед собою Америка. «Тандерберд» міг би тут виступити як надприродна сила. А що ще цінувала людина? Поллі нас везла. Під цією копицею рудого волосся був мозок, який безумовно знав, що слід цінувати, — якби лишень хтось запитав. Та ніхто не запитував, а щоб керувати цією машиною, їй не треба було напружувати мізків.

Ми саме проїжджали височезну споруду Першого національного банку з її багатьма поверхами золотистих вогнів.

— Що це за прекрасна будівля? — поцікавився Такстер.

Ніхто не відповів. Ми мчали по Медісон-стріт. У такому темпі, їдучи просто на захід, ми дістались би до Валдгаймського цвинтаря хвилин за п’ятнадцять. Там, під засніженою травою й могильними каменями, лежать мої батьки; у зимових сутінках ще можна було розгледіти обриси предметів. Та ми, звісно ж, прямували не на кладовище. Ми звернули на Ла-Саль-стріт, де застрягли поміж таксівками, вантажівками, що розвозили газети, «ягуарами», «лінкольнами» та «ролс-ройсами» біржових брокерів та корпоративних юристів — витончених злодіїв та пихатих політиканів, духовної еліти американського бізнесу, орлів, які ширяють у високості, далеко від щоденних, щогодинних і щохвилинних людських потреб.

— Чорт, ми проґавимо Стронсона. Цей жирний малий собачий син завжди вшивається на своєму «астон-мартіні» за першої ж нагоди зачинити контору, — сказав Кантабіле.

Поллі сиділа за кермом мовчки. Вуличний рух спинився. Такстерові нарешті вдалося привернути увагу Кантабіле, і я, покинутий сам на себе, поринув у задуму. Точнісінько так само, як учора, коли Кантабіле загнав мене, практично під дулом револьвера, у смердючу вбиральню російської лазні. І ось що я думав: без сумніву, в трьох інших душ у теплому мороці цього лакованого автомобіля, розігрітого й труського, були такі ж химерні думки, як і в мене. Проте вони, схоже, не так гостро їх усвідомлювали. І що ж я так гостро усвідомлював? Я усвідомлював таке: колись я думав, що знаю, де перебуваю (якщо взяти Всесвіт за систему координат). Але я помилявся. Та все ж принаймні міг сказати, що мені вистачило духовних сил не бути розчавленим незнанням. Проте зараз було ясно, що я ні не належав до Чикаґо, ні достатньо відірвався від нього, і що чиказькі матеріальні й повсякденні інтереси та явища не були для мене ні достатньо актуальні та яскраві, ні достатньо символічно прозорі. Таким чином у мене не було ні жвавої актуальності, ні символічної ясності, і у цей час я перебував просто-таки ніде. Ось чому я ходив до професора Шельдта, батька Доріс, провадити довгі й загадкові розмови на езотеричні теми. Він давав мені читати книжки про ефірні та астральні тіла, Розумну Душу та Свідому Душу, Невидимі Сутності, чиї вогонь, мудрість і любов творили Всесвіт і керували ним. Мене значно більше захоплювали бесіди з доктором Шельдтом, аніж роман із його донькою. Насправді вона була добра дитина. Приваблива і жвава, білява, з різко окресленим профілем — просто чудова мініатюрна юна леді. Щоправда, їй конче праглося подавати до столу химерні страви, наприклад, яловичину по-веллінґтонському, а тістечка завжди виходили в неї недопечені, як і м’ясо, але то все дрібниці. Я зв’язався з нею лише через те, що Рената зі своєю матінкою витурили мене й замінили на Флонзелі. Доріс не вартувала і Ренатиного нігтя. Рената? Що ж, вона не потребувала ключа запалювання, щоб завести машину. Один дотик вуст до капота, і двигун готовий був ревти для неї. До того ж панянка Шельдт прагнула високого суспільного становища. У Чикаґо не так легко знайти чоловіка з глибшими інтелектуальними інтересами, й було очевидно, що Доріс хотіла стати мадам шевальє Сітрин. Її батько був фізик у старому Інституті Армора, один із керівників «Ай-Бі-Ем», консультант НАСА, який удосконалював метал для космічних кораблів. Проте він також був і антропософ. Він не хотів називати це містицизмом. Стверджував, що Штайнер — це Дослідник Незримого. Але Доріс, що неохоче говорила про свого батька, вважала його несповна розуму. Та все ж вона розповіла мені чимало фактів про нього. Це був розенкрейцер і гностик, він читав уголос для померлих. Слід сказати також, що в моменти, коли дівчатам доводиться вдаватись до еротичних штучок, мають вони талант до цього чи ні — й тут нічого не вдієш, — Доріс поводилася зі мною досить сміливо. Та все йшло не так. Я з нею просто не був собою і в найневідповідніший момент викрикнув був: «Рената! О, Рената!». Потім лежав приголомшений і притихлий. Проте