Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Я знаю, чим ти можеш пригодитися. Йди за мною!

Він узяв гасову лампу, і ми зійшли в льох. Що глибше ми опускалися, тим сильнішим ставав затхлий запах, від якого неможливо було дихати. Піп прокрутив замок і наліг на важкі двері, які відчинилися так натужно, ніби за ними зберігалося золото, а не якийсь непотріб, що піп збирав у лісі. На мить я навіть подумав, що й справді побачу золото. Тільки з казок я знав, як виглядають такі кімнати, де аж до стелі купами громадиться золото, а серед нього ряхтять рубіни, смарагди, сапфіри. Як вони сяють і зводять з розуму всіх, хто їх побачить. Я сподівався на скарб — але не на такий.

Коли отець Памфіле почепив під стелею лампу і дозволив мені увійти, я відсахнувся з жаху. Все приміщення було заповнене людськими рештками, які піп постягав сюди. Деякі лантухи лежали порожні і тільки й чекали на нове наповнення, інші похилилися, і з них повисипалися кості різної форми та довжини. Вочевидь, піп ледве встигав з роботою.

Деякі кістки були вимиті й біло-жовто поблискували на столі посередині приміщення. Вщерть заповнені кістками були й кілька відер. Інші, розкладені на підлозі кількома купами, все ще були в землі й бруді, багато з них переламані, потрощені, так ніби мертвим вчинили значно більше насильства, ніж живим. Поміж ними лежали черепи, проломлені або нецілі, але були й такі досконалі, ніби покійники щойно недавно вляглися в землю.

На другому столі, який я помітив пізніше, отець Памфіле склав зі знайдених частин кістяк, бракувало лишень однієї руки і стіп. Тим часом я вже освоївся і походжав у цій химерній ремонтній майстерні майже так, як колись по нашому цвинтарі. Такі місця, де переважали мерці, були мені добре знайомі. За весь час отець не зронив ані слова, він прихилився до стіни і погладжував свою бороду. Він спостерігав, поки я підносив якийсь череп і крутив його в руках або ж запускав руку в лантух і витягав звідти кістку і теж прискіпливо її розглядав.

— Ти не боїшся смерті? — запитав він.

— Смерті так, але не мерців.

— Це дуже добре, бо страх тільки нашкодив би, — зронив він.

Я знав, що витримав перед попом якийсь іспит, правда, не знав, для чого. Що робив отець Памфіле з усіма цими костями, і чому завжди кричав через річку якісь числа, так ніби кості — то яблука, куплені на базарі? Та найбільше мені не давало спокою питання, звідки воно все береться? Неможливо, щоб то були рештки мешканців села, бо при такій моровиці околиця вже давно б спорожніла. Як щоднини носять воду з криниці, так і піп тягав щодня з якогось прихованого колодязя людські кістки.

Коли ми повернулися до світлиці, він налив нам палінки, в моїх спогадах з тих часів ми постійно були напідпитку. Завжди знаходилась якась нагода для склянки палінки чи вина: що падав дощ чи дощу не було, що був переддень якогось церковного свята — чи саме свято. Що ми дякували Богу за все, що він нам посилає, чи за те, аби ми вдовольнялися тим малим, що в нас є.

Вино було після кожних хрестин і кожного шлюбу, а палінка — після кожного похорону, який він відправляв. Бо — як він твердив — палінка рятує нас від смерті, а вино допомагає жити. Тож я ніколи не бував цілком тверезий і, мабуть, тільки тому вважав попові пропозиції дуже зрозумілими й розумними.

— Ось уже сорок років я викопую тут кістки — а кінця їм не видко, — проказав він. — Уся гора ними набита, селяни обходять її десятою дорогою, бо забобонні. Доходять, у найліпшому разі, до мого дому, але не далі. Щодня вигулькують кості, іноді на тому самому місці, де я копав напередодні. Часом вони лежать на поверхні, треба лише витягнути. Так ніби ця гора родить кості. Зрештою, сам побачиш.

— Я? — перепитав я вражено.

— Мені потрібен такий, як ти, помічник. Ти ще недостатньо зміцнів, я знаю, але й зі мною було не інакше, коли мене, ще молоденького, прислали сюди на службу. Роботи було небагацько, і тоді, й тепер. Одні вмирають, інші одружуються, а поміж тим повно часу, досить, щоб збожеволіти від нудьги. Отож я блукав околицями, аж поки одного разу, після бурі, не перечепився через стегнову кістку. Тоді й почав копати — і не зупиняюсь донині.

— І що Ви робите з усіма цими кістками? — запитав я.

— Те, що велить мені обов'язок. Мию, складаю їх докупи і ховаю за нашим християнським звичаєм.

— А навіщо зносите у льох?

— По-іншому неможливо, поки річка не дозволить перенести їх на той бік, де церква і цвинтар. Ґіґі усім майструє домовини, як має бути. На брак роботи не нарікає. Не встигає за моїм копанням. А коли знов можна буде переправити все на той берег, тоді й льох спорожніє.

— І це те, що Ви кричите через річку? Скільки трун він має змайструвати?

— Саме так. Залежно, скільки кістяків мені вдається скласти за день.