Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
З часом я став міцнішим і витривалішим, тягав додому лантух за лантухом, хоч це й коштувало мені всіх сил. Зазвичай я засинав ще перед вечерею, але отець Памфіле будив мене, бо заповзявся відгодувати, ніби одну з материних гусок. Завдяки його харчу я помітно погладшав, зміцнів і поширшав у плечах.
А тоді прийшов день, коли рано-вранці Ґіґі застукав до наших дверей. «Отче, річка спала. Тепер можемо поховати мертвих!» — вигукнув він. Я відчинив і витріщився на нього, бо то був перший раз, коли я побачив його так зблизька. Якщо колись він був статечним і страшним булібашею, то тепер від цього майже нічого не залишилося. Зморшкуватий, кощавий, беззубий чоловік. Я навіть засумнівався, чи й справді це той самий, до кого звернувся батько по приїзді в Грозенау.
Втрьох ми взялися за перевезення, яке потривало кілька тижнів. За раз ми могли перенести лише одну або дві коробки, бо однією рукою доводилось триматися за линву, що слугувала поруччям кладки. В кожній коробці був цілий кістяк — чи майже цілий. У липні русло так зміліло, що переправляти мерців стало набагато простіше, і поступово наш льох спорожнів. Нові кості лежали в нас лише по кілька днів — час, потрібний, аби їх поукладати.
Оскільки я був католиком, брати участь у похованні мені було вільно лише здалеку. З-за паркану, так би мовити. Лише кілька бабців, що тримали ікони й запалені свічки, та гробарі стояли довколо отця Памфіле, коли той відкривав коробки, перекладав кістки в труну, служив заупокійну, і нарешті Ґіґі забивав віко цвяхами.
Оскільки потреба була велика, піп домігся, аби поряд зі старим цвинтарем виділили достатньо місця для нового. Для безіменних з нашої гори. Бабусі розподілили між собою і ці могили. Відвідуючи своїх покійників, вони заодно зазирали й до усиновлених, так що цей другий цвинтар аж ніяк не був занедбаний, так якби його просто терпіли і виказували вимушену гостинність. У певному сенсі він процвітав навіть більше і був доглянутіший та чистіший за перший.
Під час однієї з вилазок у село, коли я чекав, поки отець Памфіле покличе мене і ми повернемося до нашої звичної справи, мені заступив дорогу жандарм. То був спітнілий чолов'яга, що весь час самовдоволено шкірився, далеко не дурний. Він знав, що не його статура, а саме його однострій, який він щохвилини чистив і навіть у найбільшу спеку запинав на останній ґудзик, дає йому владу над людьми, ще заки він пальцем поворухне. І справді, кожен, щойно його завидівши, одразу питав себе, чи, бува, чогось не накоїв. Чогось зовсім дріб'язкового, але такого, що, мов залізна гиря на нозі, незабаром потягне його на дно. Про це мені розповідав піп.
— Чув я, що ти хочеш стати попом, — мовив він. — Якось це не зовсім узгоджується з комуністичним майбутнім нашої країни.
— Однак віра моя дуже сильна, — відказав я.
— Ким працюють твої батьки?
— Батько помер. Він переховувався, аби не йти воювати за німців. Вони знайшли його і застрелили. Мама ледве перебивалася, працювала… кравчинею, — сказав я, ледь повагавшись. — Тому й віддала мене.
— Он як. Але з таких, як ти, виходять комуністи, хлопче, а не попи, — зауважив він задоволено, хоча все ще недовірливо. Я знизав плечима, ніби не зрозумів.
Я збрехав йому, тут я тримався отця Памфіле, і водночас був вдячний, що дідо й Раміна навчили мене розповідати найпредивніші історії, навіть не зморгнувши оком. Жандарм кинув недопалок на землю і розчавив його носаком.
— А акцент звідки?
— Ми були єдиною румунською родиною в німецькому селі. Доводилося говорити німецькою, щоб ходити там до школи. Хоч я ненавиджу німців, вони нелюди, вбили батька.
Жандарм припалив нову цигарку, без жодного коментаря, але з багатозначним виглядом підніс два пальці до кашкета і пішов. Я витер до штанів спітнілі долоні і теж рушив в інший бік, намагаючись не виказувати неспокою.
Лише тепер я зауважив кількох дівчат, які, спершись до паркана, зацікавлено мене розглядали. Вони лузали соняшникове насіння і спльовували шкаралупу на землю. Коли я наблизився, вони прихилилися головами й зашепталися, та одна з них зненацька повернулася і подивилася мені просто в очі. Їй було не більше шістнадцяти, її смолянисте волосся було заплетене в дві коси, що спадали на груди. Вона не опустила очі навіть тоді, коли я, пропускаючи підводу, мало не торкнувся її.
Я пригадав її. Вона часто супроводжувала на цвинтар одну бабуню, але завжди, як і я, зупинялася біля огорожі. У неї були гарні, лагідні риси, я й подумати не міг, що така взагалі на мене гляне.
Я відчував її погляд спиною, аж поки не опинився на березі річки. Перш ніж ступити на міст, я озирнувся, але її вже не було.
Всі наступні роки, прожиті у тому селі, я постійно боявся, що одного разу перед дверима з'явиться жандарм із наставленим на мене пістолетом. Я не знав, чи повірив він мені, чи просто я здався йому надто нікчемним уловом для його майбутньої кар'єри. Я обмежив виходи в село до найнеобхіднішого і часто відмовлявся заясна носити коробки головною вулицею. Тому частину наших акцій ми перенесли на
