Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Я низько насунув на лице дідову шапку і застібнув куртку, та все одно трусився всім тілом, мені щораз важче було просуватися далі. Якщо я зараз не знайду сухого, захищеного місця, моя кончина буде не менш жалюгідною, ніж Петру. Його, непохованого, — бо навіть якби я й спробував, замерзла земля не прийняла б його — і мене просто замете снігом.

Я дійшов до якоїсь річки, де-не-де замерзлої. Ні, крига не витримає, це було очевидно навіть при світлі місяця. На протилежному березі, до якого можна було докинути каменем, здіймався пагорб, а на півдорозі до його вершини я розгледів якусь кам'яну споруду, вежу з невисокою будівлею і рештками муру. Мене цілого аж теліпало, я метався взад-вперед, та ніде не знайшов містка чи місця, де можна було б по кризі перебратися на той берег. Я вже вирішив, що нема іншого виходу, як йти в одному напрямку вздовж річки, аж раптом запримітив майже занесений снігом човен.

Я зійшов униз і взявся його відпорпувати, та вже скоро радість розвіялася. Човен, виглядало, мав пробоїну, тому-то його там і кинули. Я впав коло нього навколішки і нестримно заридав, хоч і знав, що ніхто моїх ридань не почує. Студінь змушувала мене діяти. Мені коштувало неймовірних зусиль визволити човен, а дослідивши діру в борту, я почав сподіватися, що, може, якщо трішечки пощастить, він витримає цей недовгий переїзд. Я зняв куртку і заткав нею діру, тоді всів і, відштовхуючись, виплив поміж крижинами на середину річки.

Човен стрімко наповнювався крижаною водою, і, як я не боровся, дедалі швидше йшов на дно. В останню мить я вистрибнув і розпластався на кризі, що одразу ж почала піді мною ламатися. Так дивно, що крига не трісла тоді, коли я хотів померти, а ламалась тепер, коли я намагався врятувати своє життя. Я повз на животі, якомога швидше і обережніше. Тріщини розлазилися вусібіч, розгалужувалися виткою рослиною, що росла все швидше й швидше, подрібнюючи поверхню криги піді мною.

Я таки дістався до протилежного берега, але якою ціною! Куртка була втрачена, а светр, як і решта одягу, мокрі як хлющ. До того ж холод і втома, здавалось, зараз мене доконають, біль теж повернувся. Я був певен, що не переживу цю ніч.

Пагорб височів переді мною, майже неприступний. Ледве зробивши кілька кроків, я знову з'їжджав униз і мусив починати все спочатку. Так ніби для глуму, місяць кидав своє холодне, байдуже світло на мої даремні зусилля. Здавалося, всі люди вимерли, все життя винищене, бо, озирнувшись, я не побачив на рівнині, яку щойно перетнув, нічогісінько. Ані єдиного місця, в якому хтось би дихав, чи спав, чи грівся при слабкому вогнику в цю досвітню годину.

Небо було рідкісної краси, за інших обставин я почувався би дуже затишно під ним. Я, який втратив усе, що означало затишок — Раміну, Катіцу, діда і цвинтарний гробівець. Я чув лише власне дихання, студене повітря проникало в легені і розпирало їх так, що вони ось-ось ладні були розірватися. А потім я опинився на початку якихось сходів, що вели вниз у якусь заглибину, ніби котловину під одним із пагорбів. Молоденькі, тоненькі стовбури смерек і беріз утворювали тунель, який ще більше посилював враження глибини.

Я зійшов униз, дивовижним чином без жодного страху, так ніби він замість мене залишився вдома. Дійшовши до кінця сходів, я опинився перед руїною церкви, яку бозна-хто вибудував у цій покинутій місцині. Це її я спершу розгледів, бо з одного боку котловина була відкрита і переходила у стрімкий схил. Вікна й двері давно вже повиривали, замість них у поза тим дуже міцній споруді зяяли діри.

Крівля вежі й самої церкви завалилася, стриміли тільки крокви. Між балками завівало снігом, так що й всередині я не знайшов прихистку. Навколо лежало багато дерева, мабуть, уламки лав і вівтаря, але воно було вогке, та й без сірників багаття не розведеш. Я гарячково шукав якогось сухого місця, де міг би на кілька годин прилягти, може, навіть поспати. Знайшов вузенькі східці, що вели до крипти. Там було темно, хоч в око стрель, так що я пробирався, тримаючись за мур. Намацав у стінах заглибини, приблизно зо десять, глибокі ніші, але порожні.

З одного закапелка я вигріб уламки, доїв останню скибку черствого хліба, сало й сир і заснув. Збудився я від голоду й від того, що мене морозило. Одне і друге навалилося на мене з такою люттю, що я був певен — прийшла моя остання година. Крізь пролам наді мною проникало трохи світла й освітлювало ніші. Їх вибили у скелі для домовин небіжчиків якоїсь родини Байчі. Там були поховані барон Байчі і дев'ятеро його родичів. Всі імена були викарбувані на кам'яній таблиці, але від трун не лишилося ані сліду, отвори зяяли в мурі, наче беззубий рот.

Я весь палав і не міг перестати труситися, клацання зубів відлунювало в маленькій крипті. Сон був неспокійним маренням, пронизаним гарячкою і здриганням. Прокидаючись, я хотів лише знову заснути, аби тільки не відчувати голоду. Та перш ніж провалитися в сон, відкривав очі — боявся, що вже не прокинуся. Світло посилилося, з чого я зрозумів, що вже полудень, а тоді знов почало темніти. Та в ту мить, коли я намагався змиритися з думкою про ще одну ніч у цьому непривітному місці, згори зачулися важкі кроки і чоловічі голоси.

Один був піп, худющий і такий височенний, як я ще в житті не бачив. Його ріденька, м'яка борідка була подібна на приклеєну вату. Він схилився наді мною, а другий, темнолиций, майже лисий чоловік стояв ззаду.

— Ще живий, слава Богу, — сказав піп супутнику румунською. — Ти мене розумієш, хлопче?