Віднайдений час - Марсель Пруст
А втім, нагода, завдяки якій мене колись допущено до товариства Ґермантів, видається мені винятковою. Та що я відособився від самого себе і свого довкілля, то бачив, що це соціальне явище не таке вже й відособлене, як спершу мені здавалося, і що комбрейська котловина, де я вродився, дже-релиста, і чимало симетричних зі мною живих цівок вибилися нагору з однієї й тієї самої водяної маси. Звичайно, обставини завжди криють у собі щось особливе, а характери — своєрідне: якщо говорити про Леґрандена, то він пробрався у це середовище в зовсім інший спосіб (завдяки дивацькому одруженню свого сестринця), ніж споріднена з ним Одетти-на дочка, ніж Сванн і ніж потім ще й я. Я провів життя замкнуто і спостерігав його зсередини, отож-бо Леґранденове життя здавалося мені позбавленим будь-якого зв’язку з моїм і пущеним іншими шляхами — так струмок у глибокому вибалку нічого не знає про потічок, що тече в інший бік і, проробивши численні закрути і вигини, впадає у ту саму річку. Одначе з пташиного лету — так само статистик не журиться емоційно забарвленими причинами або зовсім не обов’язковими нерозважними кроками, які призвели когось до смерти, і підраховує лише кількість душ, померлих за рік, — можна було побачити, як кілька осіб, вихідців із середовища, описаного на початку нашої розповіді, опинилося в іншому, зовсім відмінному середовищі, і цілком імовірно, що коли в Парижі щороку береться певне число шлюбів, то зовсім інше буржуазне середовище, освічене і багате, постачає у більш-менш однаковій пропорції таких людей, як Сванн, Леґранден, я та Блок, яких віднайде той, хто кинеться в океан «великого світу». А втім, їх уже можна було там розпізнати, бо якщо молодий граф де Камбремер захоплював усіх своєю вишуканістю, витонченістю і своєю невимушеною гожістю, то я вбачав у всьому тому — як і в гарному його погляді та палкому прагненні вибитися в люди — те, що було характерне вже для його вуйка, пана Леґрандена, старого і надто міщанського, хоч і на аристократичний штаб, друга моїх батьків.
Доброта і звичайне дозрівання, коли цукруватіють і квасніші, зрештою, натури, ніж Блокова, поширені не менше, ніж почуття справедливости, завдяки якому, якщо правда за нами, можна вже не боятись як упередженого судді, так і судді неупередженого. І Блокові онуки були добрі та стримані мало не з «пупку». Зате сам Блок і нині ще не такий. Проте я помітив, що Блок, який колись удавав перед самим собою, ніби мусить відбути двогодинну подорож залізницею, аби відвідати когось, хто зовсім не просив його про це, нині, коли на нього сипалося стільки запрошень не лише на снідання та обіди, а й до когось у гості на два тижні, більшості відмовляв, не розводячись, одначе, про це і не хвалячись, що його постійно кудись кличуть, а він одмагається. Стриманість у словах та вчинках з’явилась у нього з суспільним становищем та віком, своєрідним, сказати б, соціальним змужнінням. Відзначаючись раніше нетактовністю, Блок воднораз був недоброзичливцем і кепським порадником. Але деякі вади і деякі гарні сторони пов’язані не так із тією чи тією одиницею, як із тим чи тим моментом буття, трактованим із суспільного погляду. Вони перебувають майже осторонь від одиниць, люди пересуваються в їхньому світлі, мов під різними сонцестояннями — пе-редсущими, загальними, неминучими. Лікар, узявшись дослідити, як діють ліки: збільшують чи зменшують кислотність шлунку, подразнюють чи втишують його секрецію, одержує різницю результатів не за відхиленням від загальної норми кислотности, а за пробами шлункового соку до і після вживання ліків.
Одне слово, у кожен момент свого буття ім’я Ґермантів, трактоване як сукупність усіх імен, присвоюваних ним собі чи групованих довкола себе, все зазнавало нових утрат і все залучало нові елементи, як це діється в садах, де ледве розквітлі пуп’янки повсякчас заступають уже прив’ялі квіти і, хоча зливаються з ними в однорідну, як поглянути, масу, вона неоднорідна для тих, хто спостерігає за ними постійно, зберігаючи в пам’яті ясний образ тих квіток, що зникли.
Не одна з осіб, яких зібрав чи оживив у моїй пам’яті цей ранок, проходила переді мною низкою знайомих образів, пов’язаних із різними обставинами, часто образів несумісних; зринаючи почережно, вони появляли розмаїті сторони мого життя і цілий калейдоскоп ракурсів, — схожі тут на нерівну місцевість, згір’я чи замок, що вигулькує то ліворуч, то праворуч і спершу начебто горує над лісом, а потім виринає з виярку, сповіщаючи мандрівця про зміни напрямку та перепади у висоті шляху, яким він простує. Беручись усе вище й вище, я врешті побачив, що лики однієї й тієї самої особи розмежовані такими довгими часовими прогалинами, збережені такими відмінними між собою «я» (з такими розмаїтими своїми значеннями), що я зазвичай їх поминав, коли мені ввижалося, ніби я обіймаю свої минулі стосунки з ними на всьому їхньому протязі, я навіть думати забув, що це ті самі, давніше знайомі мені образи, і що мені бракує тільки випадкового спалаху уваги, аби пов’язати їх, як в етимології, із їхнім первісним для мене значенням. Колись мадемуазель Сванн обдарувала мене із-за рожевого тернового живоплоту поглядом, і його сенс, звичайно, заднім числом, доводилося ретушувати, бо в ньому світила жага. Коханець пані Сванн, за комбрейською хронікою, упинався в мене із-за того самого живоплоту гострим поглядом, теж позбавленим приписаного тоді мною сенсу, і таким опісля зміненим, що в Бальбеку я не впізнав його в панові, який розглядав афішу біля казино
