Віднайдений час - Марсель Пруст

Коли люди нового покоління мали дукиню Ґермантську ні за що, бо вона водилася з акторками тощо, то нині вже літні дами, з її роду, досі вважали її за особу незвичайну, бо знали як свої п’ять пальців її родовід, її геральдичне старшинство та її близькі взаємини із тими, кого пані де Форшвіль називала royalties[15], а ще тому, бо вона нехтувала відвідини своєї родини, нудячись там, і в цьому розумінні, як знав усяк, була вельми непрогнозована. Її політичні й театральні зв’язки, про які знали, зрештою, небагато, надавали їй якоїсь екзотики та престижу. Отож, якщо у політичному й артистичному бомонді її вважали за казна-що, за розстригу Сен-Жерменсь-кого передмістя, що відвідує віце-міністрів та зірок, то в самому передмісті, вряджаючи чудовий вечір, казали: «Чи варто запрошувати Оріану? Все одно не прийде. Хіба для годиться, а так — не робіть ілюзій». І якщо о пів на одинадцяту, в пишній сукні, холодно і зневажливо блимаючи на кузин, заходила Оріана, пристоюючи на порозі з якоюсь величавою погордою, якщо вона збавляла в гостях годину, то для старої дами це було більше свято, ніж колись для директора театру виступ Сари Бернар, коли та, давши таку непевну обіцянку щось прочитати, що на неї ніхто не розраховував, усе-таки приходила і з невимовною простотою і ґречністю декламувала, замість одного обіцяного, двадцять творів. Присутність Оріани, з якою голови кабінетів балакали через губу і яка від цього не менше (світом править парадокс) горнулася до них, підносила значення вечора у дуер’ї, де були тільки елегантні жінки, і з усіх вечорів дуерій того ж таки season[16] (як сказала б пані де Форшвіль) гриміли тільки ті, які відвідала Оріана.

Щойно ми добалакали до кінця із принцом Ґермантським, як Блок підхопив мене і відрекомендував дівчині, яка наслухалася про мене від дукині Ґермантської і належала до найелегантніших жінок сезону. Але її імени я ніколи не чув, так само й вона не зналася на всіх цих Ґермантах, бо зараз же спитала в американки, яким правом пані Сен-Лу така близька з усім присутнім тут найпишнішим товариством. Американка та була заміжжю за графом де Фарсі, якимсь там кревняком Форшвілів, котрому ця родина уявлялася самим пупом землі. Тож відповідь її бриніла щонайприродніше: «Хоча б тому, що вона з дому Форшвілів. Далі вже нікуди». Але пані де Фарсі, наївно вірячи, що прізвище Сен-Лу поступається прізвищу Форшвілів, принаймні знала, хто такий Сен-Лу. Натомість уроча приятелька Блока і дукині Ґермантської не мала про це жодного уявлення, а що була легковажна, то на запитання одної панянки, через кого пані де Форшвіль спокревнена з господарем дому, принцом Ґермантським, щиро відповіла: «Через Форшвілів», — цю звістку панянка переказала далі, ніби знала її вже віддавна, своїй приятельці, а та, бувши особою оп-рискливою і нервовою, відразу скипіла, коли якийсь пан поправив, що то не через Форшвілів Жільберта споріднена з Ґермантами, отож той пан сам повірив, що дав маху, визнав свою помилку і не забарився поширити її далі.

Обіди і забавки у великому світі були для американки чимось на зразок курсів Берліца. Чуючи різні імена, вона повторювала їх, не пробуючи з’ясовувати, хто за ними стоїть і яка його вага. Тому, хто цікавився, чи не від батька, пана де Форшвіля, успадкувала Жільберта Тансонвіль, розтлумачували, що він помиляється, що це родинний маєток її чоловіка, що Тансонвіль сусідує з Ґермантом і колись належав графині де Марсант, але, обтяжений іпотекою, був викуплений Жільбертою за свій посаг. Врешті, якийсь древній старушок згадав Сванна як приятеля Сагана та Муші, а коли американка, Блокова подруга, спитала, де я зі Сванном познайомився, заявив, що я познайомився з ним у дукині Ґермантської, навіть не здогадуючись, що Сванн був у моїх очах сільським сусідою, молодим приятелем мого діда. Таких самих помилок припускалися і відомі люди, хоча ці огріхи вважалися в кожному консервативному суспільстві непрощенними. Сен-Сімон, прагнучи довести, що Людовік XIV був невігласом, внаслідок чого «іноді прилюдно чинив найбанальніші дурниці», навів лише два приклади його невігластва, а саме, коли король, не знаючи, що Ренель походить із роду Клермон-Ґаллеранд, а Сент-Ерем із роду де Монморенів, обійшовся з ними, мов із якими сіряками. Стосовно Сент-Ерема ми можемо принаймні втішатися, що король не помер у заблуді, оскільки його, «хоч уже й запізно», переконав на інше пан де Ларошфуко. «Та й то, — додає Сен-Сімон із жалем, — я мусив йому пояснювати, що то за роди, чиї імена ні про що йому не промовляли».

Це забуття, таке нестримне, таке нещадне навіть до недавньої бувальщини, це таке агресивне невідання робить, за законом зворотної дії, знання копіткого дослідника тим ціннішими, що вони унікальні: ці знання, стосуючись людської генеалогії та справжнього становища людей, досліджують, із якої любовної, фінансової чи іншої причини хтось вдало одружується чи йде на мезальянс, і цінуються у всіх суспільствах, де панує консервативний дух; цими знаннями стосовно комбрейської і паризької буржуазії вільно володів мій дід, а Сен-Сімон шанував їх так глибоко, що,славлячи блискучий розум принца де Конті, перш ніж розводитися про науки, найпершою з них він називає власне його, хвалячи принца за «гарний, ясний, справедливий і точний розум, природний для людини з широкими обріями, людини очитаної, пам’яткої, обізнаної з генеалогією, з її легендами та її правдою, шанобливої з кожним ведлуґ його посад і заслуг, готової появити все, що мають появляти принци крови, і чого вони вже не появ-ляють; він навіть сам ґрунтовно висвітлював цю тему і перелічував усе те, що вони узурпували. Історії, запозичені з книжок та розмов, постійно озброювали його фактами стосовно чийогось походження, становища тощо, і він орудував ними вельми доладно». На подібних речах, пов’язаних, щоправда, не з таким пишним товариством, а всього-но з комбрейською і паризькою буржуазією, не менше знався і знаходив у цьому не меншу втіху й мій дід. Порідшали вже лави тих гурманів, тих поцінувачів, які знали, що Жільберта не з дому Форшвілів, пані де Камбремер-старша — не з дому Мезеґлізів, а молодша — не з дому Валантінуа. Нечисленні і, може, навіть не набрані з найвищої аристократії (з золотою легендою чи з вітражами XIII сторіччя найбільше обізнані не конче святенниці чи навіть католики), а часто з середньої аристократії, ласішої до того, чого вона