Віднайдений час - Марсель Пруст
Подруга Блока і дукині Ґермантської видавалася не тільки елегантною та чарівною, а й розумною, і розмовляти з нею було приємно, хоча й важкувато, бо новим для мене виявилося не лише ім’я розмовниці, а й невідомі мені імена, якими вона сипала як із рукава і без яких годі було уявити сьогоденне суспільство. Щоправда, із другого боку, коли вона зохотилася послухати мої оповіданки, більшість наведених мною імен ні про що вже їй не промовляли, всі вони пішли у непам’ять, принаймні ті, чий блиск пояснювався лишень своєрідністю якоїсь особи, а не її належністю до славних аристократичних родів (титули молода жінка знала рідко, неточно приписуючи споріднення тому чи іншому імені, почутому напередодні у когось на обіді), здебільшого ж вона взагалі не чула про такі імена, бо почала виходити у світ (не лише тому, що була молода, а й тому, що тільки віднедавна жила у Франції і не відразу заслужила такої чести) допіру за кілька років по моєму усамітненню. Не пам’ятаю вже, чому я згадав про пані Леруа, але моя співрозмовниця випадком уже чула це прізвище з уст свого залицяльника, старого приятеля дукині Ґермантської. Але чула вона про неї краєм вуха, судячи з того, як зневажливо відповіла мені ця молода снобка: «Так, я знаю, хто така ця пані Леруа, це давня Берґоттова приятелька», — що мало означати: «Особа, якої я ніколи не запросила б до себе». Я чудово зрозумів, що давній приятель дукині Ґермантської, бездоганний світовець, пройнятий духом Ґермантів, однією з особливостей яких було не вельми дорожитись аристократичними знайомствами, визнав би за надто вже дурні такі антиґермантські слова: «Пані Леруа, яка ходила на ралець лише до високостей та дукинь», і волів би сказати: «З нею не знудьгуєшся. Почули б ви, як вона колись пришила квітку Берґоттові тощо». Тільки що для темних людей ці відомості, запозичені з розмов, вартують стільки само, скільки для люду вартують газетні інформації, завдяки яким простолюдин вірить навперемін, залежно від своєї газети, що пан Лубе і пан Рейнах злодії або великі громадяни. Для моєї розмовниці пані Леруа була кимось на кшталт пані Вердюрен у її перший, не такий блискучий, період, коли її «кланчик» зводився до самого Берготта. Ця молода жінка, зрештою, одна з останніх, чисто випадково почула ім’я пані Леруа. Сьогодні вже ніхто не знає, хто вона така, — річ, утім, цілком природна. Її ім’я не значиться навіть ув індексі посмертних мемуарів маркізи де Вільпарізіс, хоча пані Леруа посідала багато місця в її думках. Маркіза де Вільпарізіс не згадує про пані Леруа, зрештою, не так тому, що пані Леруа була з нею за життя не дуже ґречна, як тому, що після смер-ти вона ні для кого не була б цікава, а отже, ця мовчанка була продиктована не так уразою світської жінки, як літературним тактом письменниці.
Моя розмова з елегантною Блоковою подругою була чарівна, бо ця молодичка відзначалася розумом, а відмінність між нашими словниками хоча й ускладнювала розмову, робила її все ж повчальною. Що з того, що ми знаємо, що роки минають, що молодість поступається місцем старощам, що най-солідніші статки руйнуються, а найвищі трони падають і що слава скороминуща, — наш спосіб пізнання і, сказати б, спосіб клішування цього мінливого світу, втягнутого в Час, так чи так його застопорюють. Отож ми завжди бачимо молодими тих, кого знали молодими, а тих, кого знали як старих, прикрашаємо у перспективі минулого старечими чеснотами, так само як проймаємося безмежною вірою у кредит мільярдера або у протекцію магната, абстрактно уявляючи, але насправді не вірячи, що завтра вони можуть стати втікачами, позбавленими влади. На полі тіснішому і чисто світському, як при зіткненні з простішою проблемою, що тягне за собою складніші дії, хоча й того самого порядку, взаємне нерозуміння, виникле в розмові з молодою жінкою через те, що ми жили в одному й тому самому світі, розділені проміжком у чверть сторіччя, викликало і зміцнювало у мене відчуття Історії.
А втім, слід таки сказати, що незнання реальної ситуації, яке щодесять років видобуває на світло денне обранців у їхній теперішній подобі, — наче минулого й не існувало, — не давало новоприбулій американці дізнатися, що барон де Шар-люс посідав, наприклад, у Парижі блискуче становище, коли ще Блок не мав ніякого, і що Сванн, якому стільки завдячував пан Бонтан, був людина шанована; і це незнання було властиве не тільки новоприбульцям, а й тим, хто повсякчас обертався у суміжних одна з одною сферах, і як у тих, так і в тих, також мало причину (але цим разом вона діє на одиницю, а не на соціальну верству) в Часі. Очевидно, нам не допоможе зміна середовища та способу життя, скоро наша пам’ять, тримаючись нитки незмінної особистости, прив’язує до неї відповідно до кожного з наступних періодів спогад про притаманне нам середовище, і він зрине, хоч би ми покинули його сорок років тому. Блок, ходячи до принца Ґермантського, добре пам’ятав про вбогу жидівську громаду, звідки вирвався у вісімнадцять років, а Сванн, розлюбивши пані Сванн через жінку, яка подавала чай у того самого Коломбена, куди, на думку пані Сванн, — так вважала вона якийсь час, — заходити було шиковно, як на чай до цукерні на Королівській вулиці, Сванн добре пам’ятав про свою світську вагу, про Твікінгем і не сумнівався щодо причин, чому він воліє відвідувати Коломбена, а не дукиню де Бройль, чудово знаючи, що навіть коли б він був у тисячу разів менш «шиковний», його з’ява у Коломбена чи в готелі Ріца не додала б йому й атома «шику», адже туди може зайти кожен, хто заплатить. Певна річ, Блокові чи Сваннові приятелі пам’ятали, — і самі вони теж, — і жидівський гурток, і запрошення до Твікінгема, — і як приятелі, так і обидва «я» (ближчі між собою, ніж із приятелями) Блока та Сванна, не відокремлювали більше
