В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
...На ранок Шульц прокинувся у себе вдома. Голова розколювалася, в роті смакувало туристичними кедами після багатотижневого переходу через гори, все тіло ламало, наче у пропасниці, а нутрощі загрожували зробити героїчний прорив назовні. Глянувши на годинник, він із жахом зрозумів, що добряче запізнюється на роботу. Зірвавшись на рівні ноги з ліжка, на якому спав, не роздягаючись з вечора, Шульц відразу зателефонував своїй колезі Галі, аби попередити, що затримується. Начальству Шульц дзвонити не хотів, бо ніколи не любив зайвого, без особливої потреби спілкування з керівництвом. Почувши у слухавці сонний голос Галі, він відверто зізнався, що проспав, і попросив її прикрити його за потреби.
Пришкандибавши на кухню, він почав гарячково шукати питну воду, бо відчував безжальний сушняк, що ось-ось мав поглинути його цілком і безповоротно. Із несусвітнім жахом він переконався, що залишки мінеральної води випив, мабуть, ще вночі, коли майже на автопілоті вставав до туалету. Довелося пити воду з крана, чого він давно не робив із принципу. Але цього разу сушняк переміг, і Шульц довго ковтав чомусь огидно теплу і несмачну воду прямо з-під крана. Потім він швиденько прийняв душ, бо ввечері цього зробити був просто не в змозі, та перевдягнувся, нюхом вловивши на вчорашньому одязі неприємний запах пиятики. Їсти Шульц не хотів та й не міг, одна лиш думка про їжу викликала розпуку, що важким тягарем лежала десь унизу живота, і щохвилини нагадувала про себе болючими і нудотними спазмами. Прихопивши звичні журналістські речі, Шульц вийшов на вулицю, намагаючись зібрати докупи розхристані, і досі ще напівп’яні думки, і вже під під’їздом зупинився, бо йому раптом здалося, що він забув замкнути квартиру. Провагавшись кілька митей — повертатися чи ні, він нарешті рушив до зупинки, бо вирішив, що ця його тривога є наслідком важкого похмілля. Насправді, це траплялося з ним вже не раз, коли виходив з дому «з бодуна» — його настирливо переслідували три перманентні фобії: незамкнені вхідні двері, невимкнений газ на кухні та забутий удома мобільний. Раніше Шульц завжди повертався, аби все це перевірити, бо зазвичай йшов з дому на цілий день, а то й на кілька днів, якщо їздив у відрядження. Але щоразу виявлялося, що вхідні двері таки закриті, газ на кухні вимкнений, і телефон лежить у нього в сумці. Тому цього разу, навчений гірким досвідом, він повертатися не став, а поспішив влізти до переповненої маршрутки, яка довезла його до роботи.
У кабінеті Шульца зустріла Галя, котра, як завжди при його появі, єхидно посміхалася і кумедно мружила очі.
«Що, знову вчора вдало посидів з друзями? Сашпаш тебе вже питався. Я сказала, що ти прямо зранку поїхав на чергове інтерв’ю стосовно того дивного митця. Але він, здається, не дуже повірив».
Сашпаш — Олександр Павлович — головний редактор їхнього видання, був керівником «старої» формації, тому дуже суворо ставився до внутрішньої дисципліни в колективі, і безжалісно, тобто — фінансово, карав підлеглих за будь-які самовільні «пустощі». Одним з найтяжчих порушень дисципліни було запізнення на роботу без поважної причини — щоранку о дев’ятій годині Сашпаш особисто перевіряв наявність всіх працівників на робочих місцях, і єдиною відмовкою, чому людини в цей час немає на місці, могла бути лише робота. Тому журналісти їхнього видання, які, в принципі, ніколи не вирізнялися трепетним ставленням до дисципліни, вже давно використовували цю «відмазку» — в разі чого всі вони говорили, що їздили на інтерв’ю чи кудись там іще по роботі, але попередити про це керівництво звечора просто забули. Це ставалося доволі часто, і Сашпаш, звичайно, здогадувався про їхні хитрощі, але нічого проти такого аргументу вдіяти не міг.
Шульц сьогодні справді мав їхати на інтерв’ю — цього разу з Його колегами по роботі, з якими Він — так вже склалося — спілкувався щодня і дуже тісно. Але це мало відбутися у другій половині дня, і про цю його поїздку Сашпаш знав. Тому Шульц набрав номер головного редактора, і сказав йому, що з першого інтерв’ю він повернувся, але має продовжити його після обіду. Сашпаш начебто повірив і поклав слухавку. Полегшено зітхнувши, Шульц обережно вклав голову на стіл біля свого комп’ютера і закрив очі, згадуючи вчорашні події. Спілкування з Атанасом затяглося до пізнього вечора — вони випили дві пляшки горілки у тому барі, який Він так любив, а потім їх чомусь понесло далі. Але це «далі» Шульц вже пригадував важкувато. Здається, Атанас потягнув його по тих місцях, де вони з Ним полюбляли бувати — це був ще один малесенький бар, де вони випили трохи коньяку з лимоном, потім пили пиво у темному парку, де Він інколи гуляв і писав вірші, а потім... Так, потім була квартира якогось їхнього знайомого, спогади про Нього, сміх, сльози, зізнання друзів, самогон, коньяк, знову пиво, і... зранку Шульц прокинувся у себе вдома, але як туди потрапив, і чим закінчилися їхні вчорашні походеньки — цього він ніяк не міг згадати.
До кабінету увійшла Галя:
«Що, солоденький, поганенько тобі? Бачу, бачу. Та на моє співчуття і підтримку можеш не розраховувати! До п’яниць і бешкетників я ставлюся за усіма законами військового часу — я їх безжально знищую. Але тобі і так погано, тому я відкладу екзекуцію до завтра».
«Галю, сонечко, будь ласка, постав чайник і зроби мені чайку», — кволо вичавив з себе Шульц, не відриваючи голову від столу.
«Що?!! Зробити тобі чайку? Ну ти і нахаба, Шульце, яких світ не бачив! Мало того, що засмердів увесь наш спільний кабінет жахливим перегаром, так ще й вимагає, аби я йому заварила чай! Це нечувано, це огидно! Ніякого чаю тобі не буде, і, до речі, де подяка за те, що я відмазала тебе від шефа?»
«Іди, сонечко, до мене, я тебе поцілую».
