В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький

особистий час, який Він страшенно цінував. Ну і, звичайно, якщо хтось, не дай Боже, зазіхав на Його свободу творити, то цей сміливець міг і на кулак нарватися, і на міцне слівце, і на цілий скандал, які інколи — дуже рідко — Він влаштовував, якщо щось було Йому не до душі. Якщо хтось зазіхав на ці святі для Нього речі, тоді Він вже не дивився на імена, авторитети, посади, звання, заслуги — одразу слав куди подалі та йшов геть. Такий Він був — принциповий та непримиренний до всіх, хто заважав Йому жити. Найбільше в житті Він цінував власну свободу, і якщо Йому все-таки доводилося робити щось з примусу — а такі випадки теж траплялися — Він намагався зробити це якомога швидше і знову бути вільним. Хоча і в цих випадках, якщо мова йшла про якусь нав’язану роботу, Він робив все відповідально, професійно і класно, бо інакше просто не вмів», — Лоло знову налив у чарки і вони випили.

«А яким Він був у повсякденному житті, яким ви Його бачили щодня?»

«Він був веселий і запальний, душа компанії. Анекдоти, жарти, смішні історії з Його життя — Він міг видавати їх годинами без передиху, якщо був у гарному настрої. Почуття гумору в Нього було вражаюче — Він міг сміхом довести людину до сліз. У нас навіть нормальних посиденьок не виходило, поки Його не було поруч — всі чекали лише Його появи, і тоді починалося справжнє свято. Але так було не завжди. Інколи Він, навпаки, був похмурим і мовчазним, міг цілий день не виходити зі свого кабінету. Що Він там робив — невідомо, мабуть, писав свій черговий твір або просто мріяв. Інколи навіть відмовлявся пити з нами, і не підтримував компанії, навіть коли приходили дівчата, яких Він, треба визнати, любив понад усе. Вочевидь, знаючи, як Він ставиться до творчості, можна припустити, що тоді на Його настрій впливали якісь творчі невдачі, яких Він переживав чимало. Можливо. Взагалі-то, Він був дуже закритою, потайливою людиною і дізнатися, що Він думав про людей насправді, було майже неможливо. Для мене Він так і залишився непізнаним, хоча ці роки ми провели пліч-о-пліч майже щодня», — Лоло знову налив і сам випив, не чекаючи Шульца, — «Справа в тому, що Він був дуже талановитим — у всьому. Через це Йому багато хто заздрив. І я у тому числі. Тепер я можу відверто у цьому зізнатися, мав я такий гріх. Так, мені не було дано писати вірші, прозу, музику, співати і грати на багатьох інструментах. І саме ці здібності мене дратували у Ньому — чому одним це дано, а іншим — ні? Я міг би багато в чому допомогти Йому в житті, але через цю довбану заздрість не хотів цього робити. А Він особливо і не просив, не наполягав, не вимагав. Можливо, Він чекав від мене подачі, і я, в принципі, був готовий допомогти. Але... Лише зараз я розумію, наскільки був неправий, коли замість конкретних дій і справ, якими я міг би бути Йому корисним, я тільки підсовував Йому бухло. Не знаю, чому так виходило, але мені краще було з Ним просто розважатися, аніж спільно робити якісь корисні, творчі речі, ніж допомагати Йому реалізовувати Його проекти та ідеї. А їх же у Нього було вдосталь! І для мене там теж було місце, багато місця! А я морозився, і лише підсовував Йому бухло. Напевно, десь у глибині душі Він ображався за це на мене, але ніколи не висловлював цього вголос. Ніколи. І ось Його немає, і що тепер маю я?», — Лоло знову випив і сів на диван, обхопивши голову руками.

«Не плач, маленький, випий ще горілочки, потім — ще, і все поволі мине, все забудеться, все зникне!», — нахилився і погладив його по спині бородань Тимур.

«Відвали!», — Лоло скинув його руку з плеча і подивився мутними очима на Шульца, — «Мені Його зараз справді не вистачає. Але там, де Він нині, Йому набагато краще, ніж тут. Я впевнений у цьому».

«А де Він нині?», — похмуро спитав Шульц, і прямо подивився в очі Лоло.

«Цього я, на жаль, не знаю... Цього мені теж не дано», — відповів Лоло і в котре налив собі горілки.

Шульц більше не пив з ним і зупинив запис на диктофоні. Зрозумівши, що тут йому вже не розкажуть нічого цікавого, він попрощався з колегами і вийшов на вулицю, де щойно розпочався дощ. У редакцію йому повертатися не хотілося, від спожитого у телевізійників алкоголю він начебто прийшов у норму, тому вирішив поїхати додому і потихеньку розпочати написання першої із запланованих статей. Взагалі Шульцу вдома працювалося зручніше, ніж у робочому кабінеті, і він використовував будь-яку можливість, аби працювати не в редакції. Особливо, коли мова йшла про такий складний матеріал, який він замислив писати нині. До того ж, вдома лише робота відволікала його від похмурої самотності, яку він тоді навіть не помічав.

Але цього разу робота вдома не пішла. Відкривши на екрані монітора новий чистий аркуш, він довго дивився на нього, не наважуючись написати перший рядок, і відчував, що ніяк не може зосередитися. Тоді Шульц пішов на кухню, вилив у великий кришталевий бокал залишки вірменського коньяку, що колись йому подарували друзі, помив два останні яблучка, котрі місяць валялися у його холодильнику, і повернувся до компа. Врешті, зрозумівши, що не зможе сьогодні написати нічого пристойного, він взявся розшифрувати з диктофона перші записані інтерв’ю. Цю роботу він насправді терпіти не міг, але колись її все одно довелося б робити. Мужньо розшифрувавши записи розмов з Татусем Борею, Зоєю та Атанасом, він відчув, що геть знесилився і вирішив лягти спати. Але щойно він зібрався поринути у химерний світ сновидінь та фантазій, його мобілка раптом зарепетувала. Він довго не брав трубку, але той, хто йому телефонував, був дуже наполегливим, тому Шульцу довелося піднятися і відповісти на дзвінок.

«Алло, це Шульц?», — почув він таємничий жіночий голос і йому чомусь здалося, що ця жінка намагається говорити так, аби її не почув хтось сторонній — можливо, чоловік чи дитина.

«Так, це я.