Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
Він облизнув губи; відтоді він таки добре залляв їй сала за шкуру.
— У вас заклопотаний вигляд, — сказав він.
— Ще б пак!
— А що вам та війна? Нас вона не стосується.
Вона одвернула голову, й він значуще поплескав по своїй каталці. Їй нічого перейматися війною. Її діло — доглядати хворих.
— А от мені плювати на війну, — сказав він.
— Чому ви вдаєте з себе такого недоброго? — лагідно запитала вона. — Вам не до душі буде, якщо звоюють Францію.
— Мені все одно.
— Пане Шарлю! Ви лякаєте мене, коли отак поводитеся.
— Не винен же я в тому, що належу до нацистів, — пожартував він.
— Нацистів! — збентежено вигукнула вона. — Треба ж таке вигадати! Нацистів! Вони вбивають жидів, а тих, хто не поділяє їхніх поглядів, вони запроторюють до в'язниць, і священиків теж, вони підпалили райхстаґ, вони зарізяки. Такого не можна казати; такий молодик, як ви, не має права казати, що він нацист, навіть жартома.
На його вустах блукала розуміюча посмішка, він посміхався, щоб змусити її піти геть. В нього ніколи не було неприязні до нацистів. Вони були кляті й жорстокі, здавалося, вони хочуть повбивати всіх на світі: що ж, побачимо, як далеко вони зайдуть, побачимо. Раптом йому сяйнула чудернацька думка:
— Якщо настане війна, то всі будуть поземними.
— Ага, він тішиться, — сказала Жаніна, — і що ж він ще такого вигадав?
Він відказав:
— Стояни втомилися стояти, вони полягають ницьма в норах. Я на спині, а вони на животах: всі будуть поземними.
Вже довгенько схиляються вони над ним, миють його, чистять, мов кухонний посуд, витирають своїми праведними руками, а він лежить мов колода і почуває на собі ці руки, дивиться на їхні обличчя, бачачи спочатку підборіддя, а потім лускаті діри їхнього носа, що стирчить над випуклою лінією губів, а далі, мов на обрії, темні зарости брів. «Що ж, тепер їхня черга лягати». Жаніна нічого не сказала: сьогодні вона була не така жвава, як зазвичай. Ось вона лагідно поклала долоню на його плече.
— Недобрий! — сказала вона йому. — Недобрий, недобрий, недобрий!
Це була нагода для примирення. Він мовив до неї:
— Що там увечері можна буде вкинути до рота?
— Рисовий суп, картопляне пюре, а потім таке, що буде вам до вподоби: налим.
— А далі що, на десерт? Сливи?
— Не знаю.
— Напевне, сливи, — сказав він. — Вчора був абрикосовий узвар.
Не більше п'яти хвилин; він випростався і набундючився, щоб іще більше натішитися з цього, і дивився на маленький шматочок світу, що відбивався у його третьому оці. Вкрите пилюгою і непорушне око, з брунатними цятками: воно завжди трохи спотворювало рухи, це було так кумедно, вони ставали дерев'яними й механічними, наче в довоєнних фільмах. І от у дзеркалі, лежачи на каталці, промайнула жінка в чорному, промайнула і щезла: хлопчик попхав її далі.
— Хто це? — поспитався він у Жаніни.
— Я її не знаю, — відказала вона. — Здається, вона з вілли «Монрепо», ви знаєте, це той великий рожевий будинок на березі моря.
— Це там, де оперували Андре?
— Атож.
Він глибоко вдихнув повітря. Свіже шовковисте сонце ринуло йому в рота, в ніздрі, в очі. А тому солдатові що тут потрібно? Навіщо йому дихати повітрям для хворих? Солдат пройшов у дзеркалі, штивний, немов фігурка із маґічного ліхтаря, у нього був стурбований вигляд, Шарль звівся на лікоть і зацікавлено провів його поглядом: він іде, він відчуває свої ноги і стегна, все його тіло давить на ноги. Солдат зупинився і забалакав із медсестрою. «А, це хтось із тутешніх», — з полегшею подумав Шарль. Говорив він поважно, схиляючи голову й не втрачаючи сумовитого виразу на обличчі; він сам одягається і вмивається, іде, куди йому хочеться, він ввесь час займається собою, він виглядає таким чудернацьким, бо стоїть: я знав це. З ним щось станеться. Завтра буде війна, і щось станеться з усіма. Не зі мною. Бо я предмет.
— Вже пора, — мовила Жаніна. Вона сумно дивилася на нього, очі її були повні сліз. Ото вже непорядно вона поводиться. Він сказав їй:
— Ви дуже любите свою лялю?
— О, ще й як!
— Не трясіть мене, як під час ходи.
— Не буду.
По її блідих щоках потекли сльози. Він недовірливо глянув на неї.
— Що з вами?
Вона не відповіла, схлипуючи, вона схилилася над ним і поправляла укривало; він бачив діри її носа.
— Ви щось приховуєте від мене…
Вона не відповідала.
— Що ви приховуєте від мене? Ви посварилися з мадам Ґуверне? Годі ж бо, я не люблю, коли зі мною поводяться, як з дитиною!
Вона випросталася й дивилася на нього з відчайдушною ніжністю.
— Вас евакуюють, — зі сльозами сказала вона.
Він не втямив як слід. Перепитав:
— Мене?
— Всіх недужих із Берка. Надто вже близько від кордону.
Він затремтів. Він ухопив Жанінину руку і стиснув її.
— Таж я хочу залишитися!
— Вони нікого тут не залишать, — понуро сказала вона.
Він щосили стиснув її руку.
— Не хочу, — вигукнув він, — не хочу!
Нічого не кажучи, вона вивільнила руку, стала позад візка і попхала його вперед. Шарль звівся до половини і шалено бгав у пальцях краєчок укривала.
— А куди вони нас відправлять? Коли вирушати? Медсестри поїдуть із нами? Та скажіть же що-небудь.
Вона й далі мовчала, і він чув лише її зітхання у нього над головою. Він одкинувся на спину і люто промовив:
— Вони доконають мене.
Не хочу дивитися на вулицю. Мілан підійшов до вікна і глянув; лице його похмуре. Вони ще не тут, але чутно, як вони човгають підошвами своїх черевиків по всьому кварталу. Я чую їх. Схиляюся до Маріки і кажу їй:
— Сядь отут.
— Де?
— У простінку поміж вікнами.
Вона питає в мене:
— Навіщо мене прислали до вас?
Я не відповідаю; вона запитує:
— Хто це кричить?
Я не відповідаю. Човгання підошов. Човг-човг-човг-човг-човг. Я сідаю долі, біля неї. Я така важка. Беру її голову в свої долоні. Мілан стоїть біля вікна, кусає нігті, вигляд у нього ніякий. Я кажу йому:
— Мілане, йди до нас, не стій біля вікна.
Він щось бурчить у відповідь, вихиляється через підвіконня, навмисне вихиляється. Човгання підошов. За п'ять хвилин вони будуть тут.
