Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Хто це йде?

— Німаки.

Вона каже: «А?», і її обличчя знову стає безвиразне. Вона покірно слухає, як човгають підошви, як слухає мої уроки у класі або наслухає шелестіння дощу чи завивання вітру в кронах дерев, — тому що це чути. Я дивлюся на неї, й вона теж дивиться на мене чистими очима. Саме цей погляд, бути тільки цим поглядом, який нічого не розуміє, нічого не передбачає. Хотілося б стати глухою, вчаруватися в цей погляд, читати шум у цих очах. Лагідний беззмістовний шум, як ото лопотіння листя на деревах. Я ж бо знаю, що означає це човгання підошов. Тихе-тихе, вони тихенько прийдуть сюди і битимуть його доти, доки він не затихне у їхніх руках. Он він стоїть, кремезний і затятий, дивиться у вікно: вони триматимуть його в руках, і він охляне з дурнуватим виразом на на своєму понівеченому обличчі; вони битимуть його, жбурнуть його додолу, й завтра йому буде соромно перед мною. Маріка здригнулася в моїх обіймах, я запитала:

— Боїшся?

Вона заперечно хитнула головою. Вона не боїться. Вона поважна, як тоді, коли я писала крейдою на чорній дошці, а вона, трохи розтуливши рота, водила очима за моєю рукою. Вона старається: вона вже зрозуміла, що таке дерева і вода, а потім тварини, які ходять самі, а потім люди, а потім літери абетки. Лишилося оце: мовчання дорослих, і човгання підошов на вулиці, — оце їй ще треба зрозуміти. Бо ми маленька країна. Вони прийдуть, вони поїдуть своїми танками через наші поля, вони стрілятимуть у наших людей. Господе, зроби так, щоб французи прийшли нам на поміч, господе, не дай, щоб вони покинули нас.

— Ось вони, — сказав Мілан.

Не хочу бачити твого обличчя, тільки обличчя Маріки, бо вона нічого не розуміє. На нашій вулиці: вони наближаються, вони човгають підошвами по нашій бруківці, вони вигукують наше ім'я, мені чути їх. Я тут, сиджу долі, тяжка й незрушна; Міланів револьвер лежить у кишені мого фартуха. Він дивиться на обличчя Маріки, вона розтулила рота; її обличчя безвиразне, й вона нічого не тямить.

Він ішов уздовж колій, розглядав крамнички і радісно сміявся. Він розглядав колії, розглядав крамнички, дивився просто перед собою на білу вулицю і, мружачи очі, думав: «Я в Марселі». Крамнички були зачинені, залізні жалюзі опущені, вулиця була порожня, проте він був у Марселі. Він зупинився, поклав долі свою торбину, зняв свою шкіряну куртку і взяв її під пахву, потім утер чоло і знову повісив торбину на плече. Йому хотілося побалакати з ким-небудь. Він сказав: «У мене є кільканадцять недопалків і ще один недопалок сиґари в носовичку». Колії блищали, довга біла вулиця засліплювала його, він сказав: «А в моїй торбі є літр червоного вина». Йому допікала спрага, й він охоче випив би, та йому більше було б до вподоби перехилити чарку абсенту в забігайлівці, якби вони не були всі зачинені. «Не повірив би, що так може бути», — сказав він собі. Він попростував поміж коліями, вулиця мерехтіла, мов річка, поміж темними будиночками. Ліворуч було чимало крамничок, та бознає, що в них продавалося, бо залізні жалюзі були опущені; о праву руч пустельні й відкриті усім вітрам кам'яниці, що скидалися на вокзали, а потім уряди-годи траплялися цегляні мури. Та це був Марсель. Здоровань Луї поспитався:

— Куди ж це вони всі поділися?

— Заходьте хутчій! — заволав чийсь голос.

В закутку провулка видніла відчинена забігайлівка. Кремезний паруб'яга з миршавими рідкими вусами стояв на порозі й кричав: «Заходьте ж хутчій!», а потім зненацька де не взялися люди, яких Здоровань Луї дотоді й не бачив, й побігли до забігайлівки. Здоровань Луї й собі погнав за ними; ті хлопці, пхаючи одне одного, протискалися у двері, він хотів було теж зайти з ними, та вусань штовхнув його долонею в груди і звелів:

— Ану геть мені звідси!

Якийсь шмаркач у хвартусі тримав здоровезного круглого стола, ще більшого, ніж він сам, і силкувався пропхнути його у двері.

— Гаразд, батеньку, — сказав Здоровань Луї, — вшиваюся. Ти не налляв би мені чарочку абсенту?

— Чухрай, кажу тобі!

— Йду, йду, — відказав Здоровань Луї. — Не бійся, я не з тих, що пхають свого носа туди, де їх не хочуть бачити.

Вусань обернувся, зняв із дверей надвірний засув і, зайшовши досередини, замкнув їх за собою. Здоровань Луї глянув на двері: замість клямки він уздрів темну дірку з випуклими краями. Він почухав потилицю й повторив: «Іду, іду, йому немає чого боятися». І все ж таки він підійшов до вітрини і спробував заглянути всередину, та хтось хутко затулив штори й він нічого не побачив. Він подумав собі: «Ніколи б у таке не повірив». І правий, і лівий бік вулиці видно було, поки око засягне, блищали колії, на рейках стояла покинута чорна вагонетка. «А так хотілося б кудись зайти», — зітхнув Здоровань Луї. Він охоче перехилив би чарчину в забігайлівці, побалакав би про те та про се з її господарем. Він знову почухав потилицю й пояснив: «Не тому що я не звик бути надворі». Та як він був надворі, то зазвичай там був і ще хтось, вівці й такі ж пастухи, як він сам, що не кажи, а це таки було товариство, а як не було й одної живої душі, то це тому, що довкруги взагалі нікого не було, та й годі. Проте зараз він був надворі, а всі інші сиділи в приміщеннях, за своїми стінами і дверми без клямок. Він же лишився надворі сам, з оцією вагонеткою. Він постукав у шибку і почекав. Ніхто й не озвався: якби він своїми власними очима не бачив як вони туди зайшли, то голову дав би у заклад, що забігайлівка порожня. Він мовив: «Іду» та й пішов собі. Йому так захотілося випити, що аж-аж-аж; він і уявити собі не міг, що Марсель оце такий. Він ішов і думав, що вулиця смердить затхлістю. Сказав собі: «Де ж це я сяду?» і почув позаду якийсь тупіт, неначе біжить стадо овець. Він обернувся й уздрів оддалеки натовп людей із прапорами. «От добре, подивлюся, коли вони будуть проходити», — сказав він собі. Потойбіч колій саме трапилося щось таке, як майдан, з тих, де відбуваються ярмарки, там стояли під високою стіною два зелені будиночки; він сказав: «От сяду я та й подивлюся на них». Один з тих будиночків був яткою, од неї смаковито пахло ковбасою та