Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

торочитиме йому про «жах пролиття крови». Це була огрядна п'ятдесятирічна молодиця з червонястим лицем, з білим пухом на щоках, коротко підстриженими кісьми і єлейним поглядом пастора з-за окулярів; вона носила чоловічий піджак зі стрічкою Почесного Леґіону на лацкані. Я їй скажу: «Жінки нехай помовчать, у чотирнадцятому році вони силоміць запихали своїх чоловіків у вагони, замість того, щоб лягти на рейки і не дати поїздові вирушити на фронт, а тепер, коли може бути сенс, щоб боротися, ви організовуєте ліґи боротьби за мир, гуртуєтеся, щоб саботувати мораль чоловіків». Перед ним знову постало обличчя Моріса, і Брюне роздратовано смикнув плечима. «Слово, одне-єдине слово, часом цього досить, щоб зрозуміти, а я не зміг його знайти». Він подумав зі злістю: «Це та бабера винна, в них справжній талант ставити дурнуваті запитання». Білі, мов тісто, щоки Зезети, її маленькі безсоромні очиці, її вульгарні парфуми; отакі й ходять збирати підписи, сотні тисяч підписів, умовляннями і погрозами, тлусті горлиці з партії радикалів, жидівки-троцькістки, опозиціонерки з з СФІО, вони такі нахабні, що пролізуть у кожну шпарину, старій селянці, що зібралася доїти корову, вони впадуть на голову, мов грім з ясного неба, упхнуть ручку в її шкарубкі мокрі пальці: «Підпишіть, якщо ви проти війни». Ні — війні, так — переговорам. Мир — передовсім. І що ж вона зробить, ця Зезета, якщо їй раптом простягнуть ручку? Чи вистарчить їй здорового класового чуття, щоб у вічі зареготатися цим тлустим добротливим паням? Вона потягнула його в заможні квартали. Вона ахкала й охкала перед крамницями, виквецяла цілий тюбик рум'янку собі на щоки… Бідолашний хлопчина, негарно буде, якщо вона повисне в нього на шиї, щоб не пустити на війну; чоловікам це ні до чого… Інтелектуал. Буржуа. «Я терпіти її не можу, бо її лице потиньковане косметикою, а на пальцях манікюр». Однак не всі товариші можуть бути одинаками. Він відчув себе втомленим і незграбним; раптом він подумав: «Я ганю її за те, що вона рум'яниться, тому що не люблю дорогого рум'янку.» Інтелектуал. Буржуа. Відірваний назавжди. «Дарма я старатимуся, в нас ніколи не буде однакових спогадів». Йозеф Мерсьє, тридцять три роки, родовитий сифілітик, викладач природничої історії в ліцеї Бюффон і коледжі Севіньї, тяжко сапаючи і часом з вогким присьорбуванням кривлячи вуста, піднімався вулицею Руаяль; з лівого боку боліло, він почувався геть упослідженим, в голові пролітали уривки думок: «Цікаво, чи платитимуть вони ставку мобілізованим службовцям?» Він дивився під ноги, щоб не бачити цих безжальних облич, і налетів на здоровезного рудого чолов'ягу в сірому фланелевому костюмі, який відіпхнув його й потурив просто на вітрину; Йозеф Мерсьє підняв очі й подумав собі: «Та він же, мов шафа!» Як шафа, як мур, із отих жорстоких нечулих тварюк, до яких належав і здоровань Шамерльє, який викладав математику і кепкував з нього як хотів, один із тих суб'єктів, котрі ні в чому й ніколи не сумніваються, навіть у самих собі, котрі ніколи не хворіють, в котрих немає нервового посмикування, котрі усе в житті, навіть жінок, беруть голими руками, і простують прямісінько до мети, штурхаючи тебе до вітрини. Вулиця Руаяль пливла вниз, до Сени, і Брюне плив разом з нею, хтось налетів на нього, він устиг побачити якогось мізерного хробака з проваленим носом, у котелку і з великим пристібним, немовби порцеляновим комірцем, він думав про Моріса й Зезету, і його знову охопила звична давня тривога, сором за ці невблаганні спогади: білий дім на березі Марни, батькова бібліотека, довгі напарфумлені руки матусі, спогади про те, що відірвало його від них назавжди.

Стояв прегарний золотавий вечір, плід вересневої пори. Стівен Гартлі схилився через поруччя балкона й бурмотів: «Широкі неквапні потоки вечірньої юрми». Капелюхи, ціле море фетрових капелюхів, декілька голомозих голів пливли в ньому, він подумав: «Ніби чайки». Він подумав собі, що так і напише: «Ніби чайки», дві біляві й одна сива, і ще одна прегарна руда чуприна, понад ними, лисувата; Стівен подумав «французька юрма» і був зворушений. Квола юрма, що складається з маленьких людей, героїчних і підтоптаних. Він напише: «Французька юрма очікує на події зі спокоєм і гідністю.» В одному з чисел «Нью-Йорк Таймс», великими літерами: «Я тримав руку на пульсі французької юрми». Маленькі люди, що завжди виглядали не дуже чисто вмитими, великі жіночі капелюхи, мовчазна юрма, сумирна і брудна, осяяна лагідним промінням золотого паризького надвечір'я поміж церквою Святої Магдалини і майданом Конкорд, на тлі червоного сонця. Він напише «обличчя Франції», напише «вічне обличчя Франції». Рух, гомін, сказати б, шанобливий і «зачудований», та було б перебільшенням сказати «зачудований»; здоровецький рудий француз, лисуватий, сумирний мов надвечірнє сонце, декілька відблисків на шибках авт, декілька вигуків; мерехтіння голосів, вирішив Стівен. І подумав: «Стаття готова».

— Стівене! — озвалася за плечима Сільвія.

— Я працюю, — не обертаючись, сухо відказав Стівен.

— Але мені ти повинен відповісти, любий, — сказала Сільвія. — На «Лафаєті» лишилися тільки каюти першого класу.

— Бери перший клас, бери люксові каюти, — сказав Стівен. — «Лафаєт», можливо, останнє судно, які відпливає до Америки, й це надовго.

Брюне ішов собі поволеньки, він вдихав східні пахощі, він задер голову і розглядав літери з темною позолотою, прикріплені на балконі; війна таки вибухнула: вона була тут, під сподом цього світляного мерехтіння, накреслена як очевидність на стінах цього прегарного вутлого міста; мов застиглий вибух, розколола вона надвоє вулицю Руаяль; люди перетинали вулицю, не помічаючи війни; Брюне ж бачив її. Вона завжди була тут, та люди ще й досі не знали про це. Брюне думав: «Небосхил обвалиться нам на голову». І тоді все почало валитися, він побачив будинки такими, якими вони були насправді, — застиглим обвалом. Ця елеґантна крамниця несла в собі тонни каміння, й кожен камінь, скріплений розчином із іншими каменями, тиснув на одне місце, вперто тиснув ось уже півсторіччя; ще декілька кілограмів — і почнеться обвал; колони, округлившись, зазміяться шпаринами, а тоді розколються на друзки; вітрини вибухнуть уламками шкла; лавина каміння провалить склепіння підземного складу й розчавить клумаки з товаром. У них бомби до чотирьох тонн вагою. У Брюне стислося серце: ще недавно на тлі цих гарно вишикуваних фасадів у потоках золотого вечірнього сонця сяяли людські усмішки. А зараз усе згасло: тисячі тонн каміння; люди блукають поміж купами уламків. І солдати поміж руїнами; може, і його уб'ють. Він бачив темні басамаги на потинькованих щоках Зезети. Закурені стіни, мури, де зяють темні провалля вікон, де-не-де затулені шматками голубого або жовтого