Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Татку, — озвавсь він до нього, — дай мені картопельки.

Дідок обернувся.

— Іди к дідьку! — відрубав він.

— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї.

— Іди к дідьку! Мені начхати на твої гроші, крамниця зачинена.

Він вийшов надвір і почав обертати клямку. Опускаючись, заскреготіли залізні жалюзі.

— Та ще ж немає сьомої! — гукнув Здоровань Луї, перекрикуючи те скреготіння.

Старий не зронив і пари з уст.

— Я думав, ти зачиняєш, бо вже сьома вечора! — гукав Здоровань Луї.

Жалюзі вже були опущені.

— Послухай, недоумку, ти що, не бачиш їх, еге? Я не хочу частувати на дурничку, — відказав дідок, заходячи до своєї ятки.

Якусь мить Здоровань Луї дивився на зелені двері ятки, а потім сів посеред того ярмаркового майданчика, сперся спиною об свою торбу і почав грітися на сонці. Він подумав собі, що в нього є паляничка, літра червоного вина, кільканадцять цигаркових недопалків і великий недопалок сиґари, і сказав собі: «Що ж, пополуднуємо». Потойбіч колій зближалися люди, вони вимахували своїми знаменами, співали й галасували; Здоровань Луї дістав з кишені ножа і почав полуднувати, наглядаючи, як вони проходять повз нього. Одні вимахували кулаками, інші гукали: «Йди з нами!», і він сміявся, проходячи, вони салютували йому, він полюбляв галас і рух, це було невеличкою розвагою.

Він почув кроки й обернувся. До нього підходив здоровецький неґр, він був у бляклій рожевій сорочці з короткими рукавами; з кожним кроком холоші його синіх полотняних штанів надималися й опадали на його худих литках. Вигляд у нього був такий, ніби йому нікуди поспішати. Він зупинився і почав викручувати купальні плавки, міцно вхопивши її своїми брунатно-рожевими пальцями. Вода скапувала в пилюгу, залишаючи в ній невеликі круглі цятки. Неґр загорнув плавки в рушник і, насвистуючи, почав недбало розглядати процесію.

— Гей! — погукав Здоровань Луї.

Неґр глянув на нього й посміхнувся.

— Що це вони роблять?

Погойдуючи плечима, неґр поволеньки підійшов до нього — видно було, що він нікуди не поспішає.

— Це докери, — пояснив він.

— Страйкують чи що?

— Страйк закінчився, — сказав неґр. — Але ці хочуть знову його розпочати.

— А, он воно що! — здогадався Здоровань Луї.

Якусь мить неґр мовчки дивився на нього, здавалося, він над чимсь мізкує. Врешті він сів долі, поклав плавки на коліна й почав згортати цигарку. І знай насвистував.

— Звідки ти такий тут узявся? — поспитався він.

— З Прад, — відказав Здоровань Луї.

— Я й не чув про них, — сказав неґр.

— А, то ти й не чув про них! — зареготався Здоровань Луї. Вони зареготалися удвох, а потім Здоровань Луї пояснив:

— Мені там перестало подобатися.

— Ти приїхав сюди пошукати роботу? — поцікавився неґр.

— Я був пастухом, — пояснив Здоровань Луї. — Пас отару на Каніґу. Але воно мені перестало подобатися.

Неґр похитав головою.

— Роботи тут немає, — суворо мовив він.

— О, роботу я знайду, — відказав Здоровань Луї. І показав свої руки. — Я все можу робити.

— Роботи тут більш немає, — повторив неґр.

Вони позамовкали. Здоровань Луї дивився на людей, котрі з галасом проходили повз нього. Вони гукали: «Ганьба! Ганьба Сабіяні!» З ними були й жінки, розпашілі, з розпатланими кісьми, вони роззявляли роти, немов хотіли проковтнути ввесь світ, та годі було почути, що вони там кричать, бо чоловіки горлали дужче. Здоровань Луї був задоволений, в нього було товариство. Йому подумалося: це потішно. Там, у юрмі, йшла гладка молодиця, цицьки її погойдувалися. Здоровань Луї подумав собі, що незлецьки було б пообіді погратися з нею в кота й миші, він згріб би її обома руками. Неґр зареготався. Він так реготався, що захлинувся тютюновим димом. Він сміявся і заразом кашляв. Здоровань Луї поклепав його по спині.

— Ти чого це регочеш? — посміхаючись, спитався він.

Неґр споважнів.

— Та так, — відказав він.

— Ковтни осьо, — сказав Здоровань Луї.

Неґр узяв пляшку і хильнув просто з шийки, Здоровань Луї хильнув і собі. Вулиця знову стала порожня.

— Ти де ночуєш? — поспитався неґр.

— Хтозна, — відказав Здоровань Луї. — Це такий майдан, де під дахом стоять вагони. Там тхне вугіллям.

— Гроші в тебе є?

— Може, і є, — відказав Здоровань Луї.

Двері забігайлівки відчинилися, і звідти вийшов гурт людей. Вони поставали на хіднику і, затуляючись долонями від сонця, почали дивитися в той бік, куди попрямували страйкарі. А потім одні поволеньки пішли собі, пахкаючи цигарковим димом, а другі так і лишилися стояти посеред вулиці гуртами. Якийсь чоловічок, з червоним обличчям і невеличким черевцем, вимахував руками. Ось він люто сказав молодому й не дуже міцному на вигляд чоловікові:

— В нас війна уже на шиї, а ти нам усе товчеш про профспілковий рух!

По ньому котився рясний піт, він був без піджака, у сорочці з відкритим коміром, попід пахвами повиступали великі темні плями. Здоровань Луї обернувся до неґра.

— Війна? — поспитався він. — Яка ще війна?

— Лава! — сказав Даніель. — Це те, що нам і треба було!

Зелена лава стояла під стіною ферми, над нею видніло розчинене вікно. Даніель пхнув перекладину й увійшов у двір. Собака загавкав і кинувся до нього, шарпаючи свого ланцюга; на порозі з'явилася баба з каструлею в руках.

— Цить, цить! — вигукнула вона, заміряючись каструлею. — Киш! Ти чого це!

Собака погарчав трохи і вклався на живіт.

— Моя дружина трохи стомилася, — мовив Даніель, знімаючи капелюха. — Дозвольте посидіти на вашій лаві.

Стара недовірливо примружилася: може, вона не тямила по-французькому. Даніель повторив голосніше:

— Моя дружина трохи стомилася.

Стара обернулася до Марсель, яка сперлася об перекладину, і її недовіра щезла.

— Та певно ж, нехай ваша дама посидить. На те й лава. Й не вона одна тут сидітиме, одколи цю лаву зробили. Ви йдете з Пейреорада?

Марсель увійшла і, посміхаючись, опустилася на лаву.

— Авжеж, — відказала вона. — Ми хотіли пройти аж до Скали, та для мене це вже надто далеко.

Стара змовницьки підморгнула.

— Звісно, — сказала вона. — Ох, у вашому стані треба стерегтися.

Марсель притулилася до стіни, її очі були трохи заплющені, на вустах блукала щаслива усмішка. Стара з виглядом знавця розглядала її живіт, потім обернулася до Даніеля, похитала головою і з повагою всміхнулася йому. Даніель стиснув набалдашник свого ціпка і теж усміхнувся. Люди неодмінно усміхалися, живіт викликав довіру. Дибаючи, з будинку вийшла дитина, ось вона зупинилася і втупила в Марсель збентежений погляд. Вона була без штанців; її сіднички були рожеві й укриті струпами.

— Мені хотілося побачити Скалу, — норовисто заявила Марсель.

— Таж у Пейреораді є таксі,