Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Не більше, ніж інші. Ми трохи засмикані цими постійними звістками про загрозу війни.

Вона підняла очі й уже хотіла було заговорити, та зустріла його погляд, такий гарний, такий спокійний і ніжний погляд. Вона замовкла. Хто завгодно: чоловік і жінка, що дивилися одне на одного, лежачи на піску; війна була тут, довкруг них; вона проникла в них і зробила їх подібними до інших, до всіх інших людей. Він почувається ким завгодно, він дивиться на мене, усміхається, та всміхається він не мені, а кому завгодно. Він нічого не просив у неї, тільки щоб вона мовчала і була безликою, як завжди. Потрібно було мовчати: якби вона йому сказала: «Ви не хто завгодно, ви гарний, дужий, романтичний і ні на кого не схожий» і якби він повірив цьому, то вислизнув би від неї, знову занурився б у свої мрії, може, набрався б зухвальства любити в тих мріях іншу, наприклад, оту росіянку, яка пила каву, коли її хилило на сон. Її враз охопили гордощі, й вона заговорила. Вона хутко сказала:

— Цього разу все буде жахливо.

— Радше по-дурному, — відказав Матьє. — Вони зруйнують усе, до чого тільки зможуть дотягнутися. Париж, Лондон, Рим… Гарно все воно потім виглядатиме!

Париж, Рим, Лондон… І Жакову віллу над водою, таку білу й таку буржуазну. Одета здригнулася: вона глянула в море. Тепер воно було мерехтливим серпанком; нахилившись уперед, голий і брунатний од засмаги, цим серпанком гнав плавець на водяних лижах, якого тягнув на линві моторний човен. Ніхто не зможе зруйнувати це світляне мерехтіння.

— Принаймні воно таки залишиться, — мовила вона.

— Що?

— Воно, море.

Матьє похитав головою.

— Навіть його, — відказав він, — навіть його не буде.

Вона зачудовано зиркнула на нього; вона ніколи не тямила до ладу, що він мав на увазі. Подумала було, що слід було б його перепитати, та зненацька їй закортіло піти. Вона схопилася на ноги, наділа сандалі й накинула на плечі шляфрок.

— Що таке? — поспитався Матьє.

— Треба йти, — відказала вона.

— Отак зненацька закортіло?

— Та я допіру згадала, що пообіцяла Жакові приготувати часникову юшку на вечір. Мадлена сама не справиться з нею.

— Та й рідко буває, щоб ви довгенько всиділи на одному місці, — сказав Матьє. — Що ж, піду покупаюся.

Вона піднялася піщаними сходинками і, опинившись на кручі, озирнулася. Побачила Матьє, він біг до моря. «Він таки має рацію, — подумалося їй, — не сидиться мені на місці». Весь час кудись вирушати, ввесь час хапатися, ввесь час втікати. Щойно вона починала в чомусь трохи подобатися собі, як її охоплювало збентеження, почуття провини. Вона дивилася на море, думала: «Завжди я боюся». Метрів за сто від неї була Жакова вілла, огрядна Мадлена, приготування часникової юшки, виправдання, обід — вона рушила вперед. Вона запитає в Мадлени: «Як ся має ваша матуся?», й Мадлена, ледве шморгнувши носом, відповість: «Так само», й Одета скаже їй: «Треба приготувати їй бульйону, а потім понесіть їй курячої грудинки, відріжте крильце перед тим, як подавати на стіл, і побачите, як смаковито вона його їсть», а Мадлена скаже: «Ох, моя бідолашна матуся, вона й ріски до рота не бере». Одета тоді скаже: «Доручіть це мені». Вона візьме курку, власноруч відріже крильце і буде почуватися виправданою. «Навіть його не зостанеться!» Вона востаннє зиркнула на море. «Він сказав: навіть його не зостанеться!» Однак воно було таке легке, сказати б, перевернуте небо, що ж можуть вони вдіяти з ним? Воно було густе й темно-зелене, кольору кави з молоком, таке рівне, таке одноманітне, море на щодень, воно пахне йодом і ліками, їхнє море, їхній морський бриз, вони заставлять їх платити сто франків щодня; він звівся на ліктях і побачив дітлахів, які гралися в сірому піску, маленька Сімона Шассьє гасала й реготалася, кульгаючи на ліву ногу, затиснуту в ортопедичному черевикові. Біля сходинок сиділа дитина, якої він не знав, новачок, звичайно ж, худа як трясця, з величезними вухами, вона длубалася в носі й поважно дивилася на трьох дівчаток, які ліпили книші. Вона так згорбила свої гострі кволі плечі, що вони торкалися колін, та громіздкі груди були непорушні мов камінь. Корсет. Туберкульозний сколіоз. «Та ще й ідіотизм, напевне».

— Ляжте, — сказала Жаніна, — отак, на спину. Це від того, що ви такі збуджені сьогодні.

Він ліг і побачив небо. Чотири білі хмаринки. Чутно було, як на шосе риплять колеса візка. «Рано його везуть сьогодні, хто б це міг бути?»

— Привіт, дурнику! — озвався хтось басом.

Він хутко підняв обидві руки й обернув дзеркало так, щоб воно було в нього над головою. Вони вже поминули його, та він упізнав здоровецький зад медсестри, це була Дар'є.

— Коли ти вже її обстрижеш, ту свою блягузницю? — гукнув він до неї.

— Коли ти відчикрижиш собі яйця! — гукнула здаля Дар'є.

Він радісно зареготався: Жаніна страх як не любила грубих слів.

— Коли мене повезуть назад?

Він побачив Жанінину руку, що понишпорила в кишені білого халата й дістала годинника.

— Ще якихось чверть години. Вам нудно?

— Та ні.

Він ніколи не нудьгував. Квіткові горщики не нудьгують. Їх вивозять надвір, коли стоїть сонячна днина, а ввечері завозять назад. Їхньої думки ніколи не питаються, їм нічого вирішувати, нічого чекати. Ніхто й не уявляє, як це захопливо, — всіма порами свого тіла всотувати повітря і світло. Небо відлунювало наче гонг, і він бачив поміж хмарами п'ять крихітних сірих цяточок у вигляді трикутника. Він розслабився, і великі пальці його ніг затремтіли: звук вливався у них широким потужним гучанням міді, він був приємний і пестливий, він скидався на пахощі хлороформу, коли тебе присипляють на великому операційному столі. Жаніна зітхнула, й він зиркнув на неї краєм ока: вона підняла голову й видавалася стривоженою, щось таки не давало їй спокою. «Ох, це таки правда: буде війна». Він усміхнувся.

— Ну що, — озвався він, обернувши трохи шию, — стояни нарешті вирішили розпочати свою війну.

— Ви вже чули, що я вам сказала, — сухо мовила вона. — Якщо ви будете отак говорити, то відповіді од мене не дочекаєтеся.

Він замовк, часу в нього було доста, у вухах задудонів гуркіт літака, почувався він гарно, мені мовчання ніколи не набридає. Вона не могла воювати, стояни завжди стурбовані, їм треба говорити або ж метушитися; врешті, вона сказала:

— Так, боюся, ви маєте рацію: буде війна.

Вона прибрала того виразу, який був на її обличчі в операційні дні, виразу вбогої сироти і старшої медсестри заразом. Коли першого