Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Я пішла за ними, ми просувалися в пухнастому, біленькому снігу. Він був свіжий і від низького зимового сонця розквітнув рум’янцем. Чоловіки торували мені дорогу. Обоє взуті в міцні гумові чоботи з повстяними халявами, це тут єдина чоловіча мода. Широкі підошви витоптували для мене вузенький тунель.

Перед будинком стояли кілька інших чоловіків і курили сигарети. Невпевнено вклонилися, уникаючи зустрітися поглядами. Смерть когось зі знайомих позбавляє людину впевненості в собі. У всіх був однаковий вираз обличчя — святочної поваги й офіційного врочистого смутку. Переговорювалися стишеними голосами. Хто докурив, заходив до хати.

Усі, без винятку, мали вуса. Стояли похмуро довкола дивана з тілом. Щохвилини відчинялися двері, й заходили новоприбулі, заносячи до кімнати сніг і металічний запах морозу. То були переважно колишні працівники радгоспу, які зараз отримували допомогу по безробіттю, і час від часу наймалися рубати ліс. Дехто з них їздив на заробітки до Англії, але швидко повертався, наляканий чужиною. Або вперто поралися біля своїх маленьких господарств, від яких не було жодного прибутку, й котрі трималися лише завдяки євросоюзівським дотаціям. Самі чоловіки. У кімнаті стало парко від їхнього дихання, відчувався легенький запах перегару, тютюну й вологого одягу. Поглядали на покійника крадькома, швидко. Чути було шморгання носами, але невідомо, чи від морозу, чи, може, справді на очі цим могутнім мужикам набігали сльози й, не маючи виходу, спливали носом. Не було Матоги чи когось знайомого.

Один із присутніх витягнув з кишені кільканадцять свічечок у металевих мисочках і простягнув їх мені таким упевненим рухом, а я машинально взяла, не дуже розуміючи, що з ними робити. Лише перегодом я оцінила його ідею. О так, довкола треба розставити ці свічки й запалити їх; стане поважно й урочисто. Може, їхнє полум’я визволить сльози, які всякнуть у ці пухнасті вуса. І це принесе всім полегшу. Тож я заходилася коло свічок і подумала, що чимало із присутніх неправильно зрозуміли мої дії. Вони мали мене за розпорядницю церемонії, за провідника похоронної громади, бо коли запалали свічки, усі затихли й утупилися в мене своїми сумними поглядами.

— Тож починайте, — прошепотів той, якого я, здавалося, звідкись знала.

Я нічого не зрозуміла.

— Починайте співати.

— А що треба співати? — я не на жарт занепокоїлася. — Я не вмію співати.

— Будь-що, — відказав він, — найкраще «Вічная пам’ять».

— А чому я?

Тоді той, що стояв найближче, рішуче відповів:

— Бо ви жінка.

Ось воно що. Отак, значить, вони собі вирішили. Я не розуміла, до чого тут моя стать, але не хотіла в таку хвилину опиратися традиції. «Вічная пам’ять». Я пам’ятала її з дитинства; дорослою я не ходила на похорони. Але слів не пригадувала. Та виявилося, що достатньо було лише почати, і весь хор грубих голосів негайно приєднався до мого слабенького, утворюючи невпевнену, фальшиву поліфонію, яка дужчала з кожним наступним повторенням. І мені раптом полегшало, голос став упевненим, і я швидко запам’ятала слова про Вічне Світло, котре, як ми вірили, проллється й на Велику Ступню.

Співали ми так з годину, весь час одне й те саме, доки слова не перестали будь-що значити, немов були морськими камінцями, що їх ненастанно обточують хвилі, від чого ті стають круглими й схожими один на інший, як дві піщинки. Без сумніву, це давало перепочинок, мертве тіло ставало чимраз менш реальним, доки не перетворилося на привід для зустрічі цих спрацьованих людей на вітряному Плоскогір’ї. Ми співали про Світло, яке існує насправді десь далеко й поки що непомітне, але щойно ми всі помремо, то його уздріємо. Зараз дивимося на нього крізь шибку, у криве свічадо, проте колись опинимося з ним віч-на-віч. А воно нас огорне, з нього ми постали. І навіть носимо в собі його часточку, кожен, навіть Велика Ступня. Тому, власне кажучи, смерть повинна нас тішити. Так я думала, співаючи, але насправді ніколи не вірила в жодне персоналізоване наділяння Світлом. Ніякий Господь не займатиметься цим, жоден небесний бухгалтер. Важко було б стільки вистраждати одній особі, тим більше, всевідаючій, гадаю, вона луснула під тягарем цього болю, хіба що раніше забезпечила б собі якісь захисні механізми, як Людина. Лише машина могла б нести весь світовий біль. Тільки механізм, примітивний, ефективний і справедливий.

Проте якщо все мало б відбуватися механічно, наші молитви виявляться непотрібними.

Коли я вийшла надвір, з’ясувалося, що вусаті чоловіки, які покликали ксьондза, саме зустрічають його перед хатою. Священик не міг дістатися, загруз десь у заметах і лише зараз вдалося привезти його трактором. Ксьондз Шелест (так я назвала його подумки) обтрусив сутану й спритно зіскочив із трактора. Не дивлячись ні на кого, він швидкими кроками подався досередини. Пройшов так близько від мене, що я відчула його запах, одеколону й диму від печі.

А ще я побачила, як Матога чудово все організував. У своєму робочому кожусі, неначе церемоніймейстер, наливав з великого китайського термоса каву до пластикових стаканчиків і роздавав присутнім. Отак ми й стояли перед хатою й пили гарячу, солодку каву.

Невдовзі прибула Поліція. Тобто не приїхала, а прийшла, бо машину довелося залишити на асфальтованій дорозі — у них не було зимових шин.

Це були двоє поліцейських у формі й один у цивільному, у довгому чорному пальті. Перш ніж вони, відсапуючись, дісталися будинку у своїх обліплених снігом черевиках, ми всі вийшли надвір. Продемонструвавши, на мою думку, ввічливість і повагу до представників влади. Обидва поліцейських у формі поводилися дуже офіційно, розмовляли сухо, і було помітно, що вони ледве притлумлюють злість через цей сніг, довгу дорогу й узагалі обставини цієї справи. Обтрусили черевики й мовчки зникли в хаті. Тим часом незнайомець у чорному пальті підійшов, ні сіло ні впало, до мене з Матогою.

— Ну, добридень. Здрастуйте, пані, привіт, тату.

Оце «Привіт, тату» стосувалося Матоги.

Я б ніколи не сподівалася, що в нього може бути син у Поліції, який, на додачу, ходить у такому кумедному чорному пальті. Матога відрекомендував нас одне одному досить незграбно, знічений, але я навіть не запам’ятала імені Чорного Плаща, бо вони відразу відійшли набік, і я чула, як син шпетив батька:

— Заради Бога, тату, навіщо ви чіпали тіло? Ви що, фільмів не дивитеся? Усі знають, що коли стається таке, трупа не можна торкатися, доки не приїде Поліція.

Матога захищався слабо, ніби його пригнічувала розмова із власним сином. Я гадала, що все має бути навпаки і розмова з рідною дитиною лише додає снаги.

— Він жахливо виглядав, сину. Ти б