Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

— Може й справді не слід було його чіпати, — сказав Матога й відкрив шухляду стола, щоб дістати ложечки для розмішування цукру.

Сука крутилася під ногами, наче не хотіла випустити його з орбіти свого малого, худого тільця.

— Перекинеш мене, — озвався Матога з незграбною ніжністю. Було помітно, що це перший Пес у його житті, і він не дуже знає, як з ним поводитися.

— Як ти її назвеш? — спитала я, коли перші ковтки чаю розігріли мені нутро, і клубок переживань, котрий застряг у горлі, трохи розтанув.

Матога стенув плечима.

— Не знаю, може, буде Муха або Кулька.

Я нічого не відповіла, але мені ці клички не сподобалися. Це не були імена, які пасували цій Суці, зважаючи на її нещодавнє життя. Треба було щось для неї вигадати.

Офіційні імена й прізвища просто безглузді. Ніхто їх не пам’ятає, настільки вони відірвані від особи й банальні, бо нічим її не нагадують. На додачу кожне покоління має свою моду й на тобі, ні сіло, ні впало, усіх звати Малгожата, Патрик або, не дай Боже, Яніна. Тому я намагаюся ніколи не використовувати імен та прізвищ, а прикладаю прізвиська, які спадають на думку самі, коли ми вперше когось бачимо. Я впевнена, що це найправильніший спосіб використання мови, зовсім не схожий на перекидання словами, позбавленими значень. Наприклад, прізвище Матоги — Сверщинський, так написано в нього на дверях, та ще ініціал «С.» — Цікаво, як його звати? Він завжди називав себе так: «Сверщинський», проте, мабуть, не очікував, що хтось ламатиме собі язика, аби це вимовити. Мені здається, кожен з нас бачить іншу Людину по-своєму, тож має право надати їй ім’я, яке він уважає за відповідне й підхоже. Таким чином, ми стаємо багатоіменними. У нас стільки імен, зі скількома людьми ми спілкуємося. Я назвала Сверщинського Матогою й гадаю, це прізвисько добре передавало його Властивості.

Але зараз, коли я глянула на Суку, мені на думку враз спало людське ім’я — Марися. Може, через сирітку, бо й та була така сама бідолашна.

— А вона, бува, не зветься Марисею? — запитала я.

— Можливо, — відказав той. — Так, мабуть, що так. Її звуть Марися.

Схоже виглядало називання Великої Ступні. То було нескладно, якось прийшло саме, коли я побачила його сліди на снігу. Матога спершу казав на нього «Волохатий», але потім перейняв від мене «Велику Ступню». Це лише означає, що я придумала для нього правильне ім’я.

На жаль, сама собі я не могла вибрати жодного нормального імені. Вважаю, що те, яке значиться в документах, мені страшенно не пасує й кривдить мене — Яніна. Думаю, насправді мене мали б звати Емілія або Йоанна. Інколи гадаю, це має бути щось схоже на Ірмтруд. Або Божигніва. Або Навоя.

Матога ж як вогню уникає звертатися до мене на ім’я. Це теж щось та значить. Завжди якось так у нього виходить, що він відразу каже мені «ти».

— Почекаєш зі мною, доки вони приїдуть? — запитався сусіда.

— Звичайно, — охоче погодилася я й усвідомила, що не змогла б назвати його Матогою. Близькі сусіди не потребують імен, аби спілкуватися один з одним. Коли я минаю його хату й бачу, як він прополює городець, мені не потрібне його ім’я, аби привітатися. Це особливий різновид близькості.

Наше селище — це декілька будинків, які стоять на Плоскогір’ї, осторонь від решти світу. Плоскогір’я — далекий геологічний родич Столових гір, їхнє неблизьке майбутнє. До війни наше поселення звалося Люфтцуг, тобто Протяг, нині залишилося хіба що неофіційне Люфтцуг, бо офіційної назви немає. На мапі видно лише дорогу й кілька будинків, жодних літер. Тут завжди дме вітер, маси повітря перекочуються через гори із заходу на схід, із Чехії до нас. Узимку вітер стає різкий і свистячий; завиває в коминах. Улітку розпорошується в листі й шурхотить, тут ніколи не буває тихо. Багато людей можуть собі дозволити мати один дім у місті, цілорічний, офіційний, а другий — такий собі легковажний, дитячий — на селі. Саме так ці будинки й виглядають, по-дитячому. Невеличкі, приземкуваті, зі стрімкими дахами й маленькими віконцями. Усі збудовані перед війною й усі розташовані однаково: довгими стінами на схід і захід, однією короткою на південь, і другою, до якої прилягає стодола — на північ. Лише будинок Письменниці трохи вирізняється ексцентричністю. До нього з усіх боків добудовано тераси й балкони.

Воно й не дивно, що люди покидають Плоскогір’я взимку. Тут важко прожити від жовтня до квітня, і я про це добре знаю. Щороку тут лежить глибокий сніг, а вітер старанно різьбить з нього замети й дюни. Унаслідок останніх кліматичних змін потепліло скрізь, тільки не в нас на Плоскогір’ї. Навпаки, особливо в лютому, снігу побільшало й тримається він довше. Мороз часто-густо доходить до двадцятьох градусів, а зима остаточно закінчується у квітні. Дорога поганенька, мороз і сніг нищать те, що намагається відремонтувати гміна зі своїми скромними фінансовими можливостями. До асфальту доводиться їхати чотири кілометри вибоїстим путівцем, проте однаково там нічого робити — унизу автобус до Кудови від’їжджає вранці й повертається по обіді. Улітку, коли в нечисленних тутешніх блідих дітлахів настають канікули, автобуси не їздять зовсім. У селі є дорога, яка непомітно, неначе чарівна паличка, перетворює його на передмістя невеликого містечка. Маючи бажання, цією дорогою можна дістатися Вроцлава або Чехії.

Проте знаходяться такі, яких усе це влаштовує. Можна було б виснувати чимало Гіпотез, якби довелося дослідити, чому саме. Психологія й соціологія здатні багато чого підказати, але мене ця тема геть не обходить.

Наприклад, я і Матога мужньо чинимо зимі опір. Зрештою, це немудре визначення «чинити опір»; ми швидше войовничо випинаємо нижню щелепу, як ці чоловіки на містку в селі. Якщо їх зачепити якимсь непривітним словом, вони відбуркують задиркувато: «Ну, що? Ну, що?». У певному розумінні, ми теж зачіпаємо зиму, але вона на нас не зважає так само, як і решта світу. Старі ексцентрики. Хіпі божою ласкою.

Зима дбайливо закутує все довкола білою ватою, скорочує день так, що коли необачно засидишся вночі, можна прокинутися в Сутінках наступного дня. Зізнаюся, таке чимраз частіше трапляється мені від минулого року. Небо тут висить темне й низьке, немов брудний екран, на якому тривають невпинні бойовища хмар. Саме для того й стоять наші доми — щоб захищати нас від цього неба, інакше воно проникло б усередину наших тіл, де, неначе маленька скляна кулька,