Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Я бачила й те, що він не розуміє всього, про що я говорила — по-перше, через те, що я наводила незрозумілі для нього аргументи, а по-друге, що не знав багатьох слів. І що це тип Людини, яка зневажає те, чого не розуміє.

— Він становить загрозу для багатьох Істот, людських і нелюдських, — закінчила я свою скаргу на Велику Ступню, розповівши про свої підозри та спостереження.

Комендант не міг збагнути, чи не жартую я собі з нього, чи може, він натрапив на божевільну. Інших варіантів не було. Я бачила, як кров прилинула йому до лиця, безсумнівно це був пікнічний тип, який зрештою помре від апоплектичного удару.

— Ми поняття не мали, що він займається браконьєрством. Візьмемося за цю справу, — озвався він крізь зуби. — Повертайтеся додому й не переймайтеся цим. Я його знаю.

— Гаразд, — примирливо відповіла я.

А він уже підвівся, опершись на долоні, і це було явним сигналом того, що візит завершено.

Коли ти вже немолодий, треба змиритися з тим, що люди постійно ставитимуться до тебе нетерпляче. Досі я ніколи не замислювалася над існуванням та значенням таких жестів, як квапливе притакування, намагання не дивитися в очі, повторювання «так, так», схоже на наслідування годинника. Або поглядання на циферблат, витирання носа — тепер я добре розумію весь цей спектакль, що мав би виражати просту фразу: «Дай мені спокій, стара бабо». Я часто роздумувала, чи сказав би він так, коли б те саме, що і я, говорив який-небудь гарний, молодий, дужий чоловік, чи теж так би до нього поставився? Або вродлива брюнетка?

Він, певне, чекав, що я підхоплюся зі стільця й вийду з кімнати. Але мені треба було повідомити ще одну, не менш важливу річ.

— Цей Чоловік зачиняє свою Суку на цілий день у сараї. Пес виє там і йому зимно, бо приміщення не обігрівається. Чи Поліція може дати цьому лад, забрати в нього Пса, а його самого як слід покарати?

Він мовчки дивився на мене якусь хвилину, і те, що я приписала йому на початку, називаючи це зневагою, відбилося тепер на його обличчі дуже виразно. Куточки вуст опустилися, а губи злегка відкопилилися.

Також було видно, що він намагається опанувати цей вираз обличчя, приховуючи його за штивною посмішкою, у якій показалися великі, пожовклі від сигарет, зуби. І сказав:

— Це не справа Поліції, пані. Пес — це пес. Село є село. А чого ви чекали? Собак тримають на ланцюгах у будах.

— Я повідомляю Поліції, що відбувається щось недобре. Куди мені звертатися, як не до Вас?

Він зареготав.

— Недобре, кажете, то, може, до ксьондза? — кинув він, задоволений власним почуттям гумору, але, здається, утямив, що мене не надто смішить його жарт, бо відразу споважнів на виду. — Мабуть, існують якісь товариства захисту тварин, чи щось таке. Пошукайте в телефонному довіднику. «Товариство захисту тварин», отуди йдіть. Ми Поліція для людей. Подзвоніть до Вроцлава. У них там є якась служба.

— До Вроцлава! — вигукнула я. — Як ви можете так говорити! Це належить до обов’язків місцевої Поліції, я знаю закон.

— О! — іронічно посміхнувся він. — І ви мені тут будете розказувати, що належить до моїх обов’язків, а що ні?

В уяві я вже побачила наші війська, розташовані на рівнині й готові до битви.

— Авжеж, із задоволенням, — я вже, було, зібралася виголосити довгу промову.

Він запанікував і глянув на годинника й отямився, ховаючи свою зневагу.

— Так, гаразд, ми розглянемо цю справу, — байдуже промовив Комендант за мить, почав збирати зі столу папери й складати їх до портфеля. Вислизнув.

І тоді я подумала, що він мені не подобається. Ба більше, відчула до нього раптовий приплив зневаги, пекучої, як хрін.

Він рішуче підвівся з-за столу, і я вгледіла, що в нього величезне черево, яке не міг охопити шкіряний формений пасок. Соромлячись, він ховав свого живота десь унизу, у незручній, забутій ділянці геніталій. Шнурівки його взуття були розв’язані, мабуть, він скинув черевики під столом. Зараз треба було чимшвидше взутися.

— Можна дізнатися дату вашого народження? — увічливо запитала я вже з порога.

Він зупинився, спантеличений.

— А навіщо вона вам? — підозріливо спитав, відчиняючи переді мною двері в коридор.

— Я складаю Гороскопи, — відказала я. — Хочете? Можу й ваш укласти.

На його обличчі з’явилася весела посмішка.

— Ні, дякую. Мене астрологія не цікавить.

— Ви дізнаєтеся, чого можна сподіватися в житті. Не хочете?

Тоді він змовницьки глянув на чергового поліцейського, що сидів на прохідній і, усміхаючись іронічно, наче брав участь у кумедній дитячій грі, продиктував мені всі дані. Я записала їх, подякувала і, одягаючи капюшон куртки на голову, рушила до виходу. Біля дверей устигла почути, як обоє пирхнули від сміху, і мене наздогнали схожі на каркання слова:

— Психопатка ненормальна.

Того ж таки вечора, відразу після Смерку, Пес Великої Ступні почав вити знову. Повітря стало блакитним, гострим як бритва. Матовий, низький голос сповнював його тривогою. Смерть біля воріт, подумала я. Але смерть завжди біля наших воріт, о будь-якій порі дня чи Ночі, відповіла я собі. Бо найкраще розмовляти із самим собою. Принаймні не буває жодних непорозумінь. Я вмостилася на диванчику в кухні й лежала, бо не могла робити нічого іншого, лише слухати цей пронизливий звук. Коли декілька днів тому я пішла до Великої Ступні, щоб утрутитися, він мене навіть додому не впустив, сказав, аби я не пхалася до чужих справ. Щоправда, цей жорстокий Чоловік випустив Суку на кілька годин, але потім однаково зачинив її в темряві, де вона знову вила цілу Ніч.

Тож я лежала на диванчику, намагаючись думати про щось інше, але в мене, звісно, нічого не виходило. Відчувала, як до м’язів уливається неспокійна, вібруюча енергія, ще трохи — і вона розірве мені ноги.

Я підхопилася з дивана, узула чоботи й одягла куртку, схопила молоток і металевий прут, і ще різні Знаряддя, які потрапили мені під руку. За мить, задихана, я стояла під сараєм Великої Ступні. Його не було вдома, у вікнах не світилося, з комина не в’юнився дим. Замкнув Собаку й зник. Невідомо, коли повернеться. Та навіть, якби він був удома, я зробила б те саме. По кількох хвилинах зусиль, від яких я геть змокла, мені вдалося розбити дерев’яні двері — дошки біля замка подалися, і я відсунула засув. Усередині було темно й волого, валялися якісь старі, іржаві велосипеди, лежали пластикові бочки та інший непотріб. Сука стояла на купі дошок, прив’язана за шию мотузкою